рівня ставки відсотка, що його прагнутимуть досягти засобами монетарної

політики відповідні інституційні структури. Мається на увазі досягнення: по-

перше, позитивного рівня відсотка; по-друге, врахування його співвідношення

з нормою прибутку на витрати інших чинників виробництва та обігу; по-третє,

співвідношення дійсної норми відсотка з нормами відсотка країн, з якими

здійснюються інтенсивні зовнішньоекономічні зв'язки.

Ефективне поєднання механізмів грошово-кредитної політики дає змогу

реалізувати її тактичні цілі.Цим визначенням знову ж таки підкреслюється

структурна підпорядкованість усьго комплексу цих механізмів

макроекономічним завданням. Цільовою же функцією монетарної політики

тактичного порядку є забезпечення внутрішньї стабільності грошей. Така

стабільність має пріорітетне значення у вирішенні всьго комплексу

макроекономічних завдань.

Дієвість монетарної політики

Розмаїття інструментів грошово-кредитної політики визначає актуальність

проблеми її дієвості. Найважливішою вимогою в цьому є забезпечення

системності в застосуванні різних важелів монетарного регулювання, їх

спрямування на досягнення взаємопов’язаних завдань грошової стабілізації.

Не можна, скажімо, водночас обмежувати пропозицію грошей і стримувати ріст

норми відсотка. Це альтернативні важелі монетарного регулювання,

застосування яких дає взаємовиключпий ефект. Нараз необхідно взяти до уваги

кілька загальних правил, визначених теорією грошей і напрацьованих

багаторічною практикою. Їхній зміст такий:

1. Застосування тих чи тих засобів монетарної політики не терпить

закостеніння. Грошово-кредитна політика завжди мусить бути гнучкою. Слід

узгоджувати ЇЇ з загальними механізмами макроекономічного регулювання,

відображати розвиток економічного циклу ринкової кон'юнктури.

2. Широта застосування напрацьованих світовою практикою інструментів

грошово-кредитної політики залежить від ступеня розвитку в кожній країні

ринкової інфраструктури. дієвості економічних саморегуляторів. Коли в

управлінні економікою переважають методи жорсткого адміністративного

макроекономічного регулювання (контроль над цінами й доходами, валютними й

торговельними операціями), коли існує монополізм і відсутня конструктивна

конкуренція, ефективність грошово-кредитної політики є незначною. У цьому

випадку виправдовує себе метод поетапного впровадження ринкових регуляторів

грошово-кредитної системи.

3. Щоб монетарна політика була результативною, і треба тісно

узгоджувати як із фіскальною, так зовнішньоекономічною. в т.ч. валютною,

політикою. Йдеться, власне, про необхідність застосування цілісної

внутрішньо збалансованої системи заходів фінансово-грошової та валютної

політики. Заходи грошової стабілізації не можуть бути ефективними при

перевищенні оптимально припустимого (більше 3-4 % ВВП) дефіциту державного

бюджету та від'ємного сальдо платіжного балансу.

4. При здійсненні заходів із регулювання варто враховувати неоднозначне

реагування грошового обігу на різні інструменти грошової політики та

консерватизм монетарної сфери, що визначається наявністю в її структурі

сил, які, діючи в протилежних напрямках, уповільнюють відповідну реакцію.

Так, жорстка емісійна політика компенсується зміною швидкості обігу грошей.

Тому політика урівноваження грошових агрегатів має зважити на цю обставину.

Вона повинна бути скоригованою на швидкість обігу грошової одиниці. Схожа

ситуація може скластись і при застосуванні інших інструментів грошової

політики.

5. Консерватизм монетарної сфери робить неприпустимим застосування

різких корекцій динаміки грошових агрегатів. Ефект від «шокових» заходів

грошової політики може бути лише тимчасовим. Досягнутий ними успіх звичайно

не забезпечує досягнення довгострокових позитивних результатів. Ба більше —

перегодом можлива протилежна реакція з іще глибшою дестабілізацією

грошового обігу.

6. При плануванні головних параметрів монетарної політики та визначенні

її дієвості необхідно враховувати ефект запізнення — наявність розриву в

часовому вимірі між застосуванням регулювальних заходів і відповідною

реакцією на ці дії як грошової сфери, так і всієї економічної системи в

цілому. Існують, дослідження, за якими зміна динаміки грошової маси

відбивається на динаміці цін та реальному обсязі ВНП з інтервалом у 3—12

місяців. Це значить, що проведення стабілізаційних заходів має спиратися на

точні економічні прогнози та бути не просто своєчасним, а й з відповідним

упередженням.[5]

Грошово-кредитна політика в Україні

Грошово-кредитна політика, починаючи з жовтня 1994 року, була

спрямована на створення умов для фінансової стабілізації в Україні,

впровадження і укріплення національної грошової одиниці та підтримку

макроекономічної стабілізації через зниження інфляції до керованого рівня.

Її реалізація створила певні умови стабілізації виробництва, інвестиційної

діяльності, життєвого рівня населення.

Як інструмент регулювання грошового ринку процентна політика

Національного банку України почала запроваджуватись фактично з 1994 року.

До цього періоду за три попередні роки незалежності облікова ставка

змінювалась лише три рази — в період високої інфляції та гіперінфляції вона

адміністративне була підвищена в 1992 році з 80%. до 100% та в 1993 році до

240% і була на від'ємному рівні відносно інфляції. Тобто, в період

гіперінфляції реальний рівень встановленої облікової ставки по відношенню

до інфляції був значно нижчим, через що вартість національної валюти

планомірно підривалась.

Активна процентна політика почала проводитися з 1994 року, коли

номінальний рівень облікової ставки змінювався у відповідності до коливань

інфляції 5 разів — від 140% до 300% річних. Це дозволило вперше вийти на

позитивний реальний її рівень по відношенню до інфляції, хоч коливання і

номінальної, і реальної ставки через значні поштовхи інфляції були досить

значними (декілька десятків процентних пунктів у місячному обчисленні).[2]

В 1995 році такі відхилення зменшились від +6 до –8, а в 1996 році — в

середньому до ±3-х процентних пунктів, що свідчило про забезпечення

відносно нормальної ринкової вартості національної валюти на внутрішньому

ринку та створення адекватних загальноекономічній ситуації умов здійснення

кредитної діяльності комерційних банків та суб'єктів господарювання.

Політика у сфері обов'язкового резервування коштів комерційних банків

також була спрямована на стабілізацію стану з ліквідністю комерційних

банків та поступове зниження Їх надлишкової ліквідності.

В умовах значних кредитних емісій перших трьох років існування

незалежної держави надлишкова ліквідність банків перетворилась на загрозу

вибухового зростання грошової маси та дестабілізації стану на грошово-

кредитному ринку. В цих економічних умовах такий інструмент регулювання, як

обов'язкове резервування коштів комерційних банків, фактична не міг

працювати. Тільки в 1994 році вдалося задіяти цей механізм, коли рівень

обов'язкового резервування було поступово підвищено з 10% до 15%.

З метою прискорення залучення в обіг коштів, куплених на цільових

кредитних аукціонах Національного банку, в 1995 році тимчасово

використовувалась 100%-на норма резервування на тимчасово вільні кошти,

придбані на цих аукціонах. Це стало стимулювати комерційні банки швидше

пускати в обіг придбані кошти на фінансування пріоритетних об'єктів

народного господарства.

З кінця 1995 р. почалася практика обов'язкового резервування валютних

депозитів. В умовах, що склалися, це було також важливим фактором

стабілізації фінансового ринку.

На початку 1997 року загальна норма обов'язкового резервування була

знижена з 15% до 11%, що свідчило про стабілізацію грошово-кредитного ринку

та додаткове стимулювання кредитної активності комерційних банків,

Надання кредитів комерційним банкам для підтримання їх поточної

ліквідності до 1994 року відбувалось переважно опосередковано через надання

за рішеннями законодавчих та виконавчих органів централізованих цільових

кредитів безпосередньо клієнтам (підприємствам та організаціям). Ці кредити

переважно потрапляли неплатоспроможним клієнтам, які підтримувались

державою, і в значній мірі не поверталися. В свою чергу це ускладнювало

стан з ліквідністю комерційних банків і вимагало нових емісійних кредитів.

Порочне коло надання ризикованих емісійних кредитів неблагонадійним

клієнтам було розірвано в 1994 році із запровадженням кредитних аукціонів і

з відмовою в 1995 році від кредитування Національним банком України суб’-

єктів господарювання. В доповнення до цього, було припинено також виділення

ресурсів комерційним банкам для кредитування на пільгових умовах, тобто з

використанням пільгової процентної ставки.

У таких умовах кредитна підтримка підприємств почала здійснюватись

через проведення цільових кредитних аукціонів з продажу кредитних ресурсів

комерційним банкам для кредитування підприємств, що потребують державної

кредитної підтримки.

З 1996 року суттєво поширилось використання в Україні таких важливих у

світовій практиці інструментів регулювання грошово-кредитного ринку, як

ломбардне кредитування комерційних банків під заставу державних цінних

паперів та угод РЕПО. Можливість запровадження таких інструментів виникла

після створення ринку державних цінних паперів.

В 1995 році урядом розпочато створення фондового ринку державних цінних

паперів. Запровадження механізму використання державних цінних паперів

дозволило залучати для фінансування дефіциту державного бюджету неемісійні

кошти, значно знижуючи тим самим і інфляційний тиск дефіциту бюджету на

економіку.[1]

Розміщення облігацій внутрішньої державної позики у 1995-1997 роках

характеризується наступними даними:

| |кількість |кількість розміщених |сума коштів, |

| |проведених |облігацій, тис. штук |залучених до бюджету|

| |аукціонів | |млн.грн. |

|1995 |28 |294,1 |304,0 |

|1996 |257 |22979,7 |3062,9 |

|1997 |591 |112578,1 |8900,0 |

Державні цінні папери поступово зайняли одне з провідних місць в

регулюванні грошово-кредитного ринку.

Завдяки цьому фінансування дефіциту державного бюджету в 1997 році

вперше за роки існування держави здійснювалось на безінфляційній основі —

за рахунок подальшого розвитку ринку державних цінних паперів та залучення

зовнішніх фінансових джерел, що суттєво впливало на зниження рівня

інфляції.

За обсягами цінних паперів, що розміщуються і перебувають в обігу,

державні боргові зобов'язання на ринку України займають домінуюче положення

і є найбільш привабливим фінансовим інструментом для вкладання коштів

юридичними та фізичними особами, в тому числі нерезидентами. З

використанням цього інструмента стало можливим на новій якісній основі

відродити кредитні відносини. Облігації стали використовуватися як застава

для вчасного повернення коштів.

Дохідність за державними облігаціями в більшості випадків була на рівні

облікової ставки Національного банку України.

Протягом 1997 року доволі активно розвивався вторинний ринок ОВДП як у

біржовій, так і позабіржовій формах.

У 1997 році було зроблено перші кроки на шляху введення в дію

механізмів формування фонду страхування депозитів фізичніх осіб, який

утворюється за рахунок обов'язкового придбання облігацій комерційними

банками.

Але у зв'язку з тим, що у виробництві продовжується період стагнації, а

доходність по ОВДП досить висока, в державі створилась небезпечна ситуація,

коли з короткострокових державних цінних паперів сформована фінансова

піраміда, яка в умовах недостатнього наповнення бюджету загрожує новим

інфляційним вибухом.

Виходячи з аналізу стану грошово-кредитного ринку за останні три роки,

можна зробити висновок, що монетарна політика держави була орієнтована на

розширення грошової маси при утриманні визначеного рівня інфляції.

Досягалося це шляхом контролю за основними монетарними показниками (чисті

Страницы: 1, 2, 3, 4