|
арактер порушення має істотне значення для визначення до-пустимості доказів. У літературі висловлюються дві точки зору з цього питання. На думку одних авторів, будь-яке порушення про-цесуальної форми при формуванні доказів спричиняє визнання їх недопустимими4.4Савицкий В. М. Уголовний процесс России на новом витке демократизации // Государство и право. 1994. На думку інших, у чинному законодавстві існує ієрархія обов'язкових процесуальних норм: процесуальною підставою скасування вироку або направлення справи для проведення додаткового роз-слідування є не будь-які, а тільки істотні порушення форм судочин-ства. Інакше кажучи, в законодавстві прослідковується диференцій-ований підхід до наслідків процесуальних порушень. На такий підхід орієнтує судову практику і Верховний Суд України, який про-понує приблизний перелік істотних порушень5: збирання й закріплення здійснено або з порушеннями гаран-тованих Конституцією України прав людини і громадянина, встанов-леного кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами»6. Виходячи з цього, Пле-нум Верховного Суду України у своїй постанові від ЗО травня 1997 року «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» орієнтує суди на те, що при розгляді кожної справи необхідно перевіряти, чи були докази, якими органи попереднього слідства обґрунтовують висновки про винність особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК України. «Якщо, -- підкреслює Пленум, -- буде встановлено, що ті чи інші докази були одержані Незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх недопусти-мими і не враховувати при обґрунтуванні обвинувачення у вироку»7.5Вісник Верховного Суду України. 1996. № 2. С. 136Грошевий Ю, А/, Проблеми диференціювання порушень кримінально-проце-суальних норм у доказуванні // Вісник Академії правових наук. 1997. № 2(9). С. 115.7Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в кримінальних справах. С. 393.Очевидно, що мають бути зовсім інші процесуальні наслідки в разі відсутності підпису допитуваного на кожній сторінці протоко-лу допиту або підпису понятого на протоколі слідчої дії і при порушенні конституційних прав громадян. Так, чинне кримінально-про-цесуальне законодавство не знає імунітету свідка близького родича обвинуваченого. У Конституції ж ця моральна вимога одержала нор-мативне закріплення. Тому, пропонуючи подружжю або близькому родичу, коло яких визначено законом, дати пояснення або показання, орган дізнання, слідчий, суд повинні роз'яснити, що згідно з вимога-ми ст. 63 Конституції України (ст. 69і КПК) вони не несуть відпові-дальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів. Якщо у ході проведеного дізнання або попереднього слідства підозрюваному, обвинуваченому, його подружжю або близь-кому родичеві цього не було роз'яснено, показання вказаних осіб по-винні визнаватися судом такими, що одержані з порушенням закону, і це має наслідком недопустимість їх використання як засобу доказу-вання.Значний теоретичний і практичний інтерес становить питання про процесуальну природу і доказове значення джерел інформації, що одержані в ході адміністративного провадження та оперативно-розшукової діяльності. Механізм залучення вказаної інформації у су-дочинство в КПК відсутній.Не регулюють вирішення цього питання і спеціальні закони: Кодекс законів про адміністративні правопорушення, Закон України від 18 лютого 1992 року «Про оперативно-розшукову діяльність», Закон України від ЗО червня 1993 року «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю».Відсутність чіткої правової регламентації використання у судовому доказуванні даних, одержаних не процесуальним способом, спричинила в науковій літе-ратурі і судово-слідчій практиці різні підходи. На нашу думку, пред-мети і документи, виявлені посадовими особами або органами, управомочними здійснювати адміністративно-правову діяльність, і зафік-совані за її процедурними правилами, можуть бути використані як речові докази або документи на підставі актів, що складаються у по-рядку статей 264 та 265 Кодексу законів про адміністративні право-порушення. Звичайно така ситуація складається тоді, коли вирішуєть-ся питання про достатність підстав для порушення кримінальної спра-ви. Перевірка вказаних видів доказів здійснюється у подальшому за правилами кримінального судочинства шляхом провадження експер-тиз, допиту свідків, включаючи посадових осіб, які безпосередньо виявили предмети і документи.Складніше вирішується питання про можливість використання як доказів предметів і документів, одержаних у ході здійснення оперативно-розшукових заходів.Завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук та фікса-ція фактичних даних про протиправну діяльність з метою припинен-ня правопорушень і в Інтересах кримінального судочинства. Перелік цих дій, закріплений у ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшу-кову діяльність», становить систему гласних і негласних пошукових, розвідувальних і контррозвідувальних заходів, здійснюваних із застосуванням оперативних і оперативно-технічних засобів. Методи пізнання, що застосовуються при здійсненні оперативно-розшукових дій, аналогічні методам, які застосовуються при пізнанні у ході кри-мінально-процесуального доказування8. Однак форма застосування цих методів різна, оскільки для оперативно-розшукової діяльності на відміну від кримінально-процесуальної є характерним менш фор-малізований режим одержання інформації.Тому інформація, що одержується від органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, в основному застосовується для висування версій, планування розслідування і провадження слідчих та інших процесуальних дій у кримінальній справі з метою одержан-ня доказів або їх перевірки.8 Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю: Закон України від 29.06.93 р. Голос України. - 1993. - 6 серпня .№ 148 .Чи означає менша суворість щодо одержання інформації абсо-лютну неможливість використання її як одного з видів доказів? Як уже зазначалося, обов'язковими властивостями доказу, крім належ-ності, є його допустимість, тобто фактичні дані для визнання їх до-казом повинні бути одержані з належного джерела управомочною особою, законним способом і у належній процесуальній формі.З низки норм КПК випливає загальне правило, що не можуть служити доказами фактичні дані, джерело яких невідоме, оскільки невідоме походження спричиняє неможливість їх перевірки. Для фактичних даних, що одержуються у ході оперативно-розшукових дій, характерним є те, що часто для цього застосовуються негласні дії або такі, що здійснюються на основі конфіденційності. Тобто їх розкриття може мати своїм наслідком розсекречування осіб, які про-водять негласну діяльність або співробітничають з органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Тому у разі неможли-вості розсекретити джерело одержання відомостей вони не можуть бути використані як докази.Оцінка законності способу одержання фактичних даних визна-чається тим, у якій стадії кримінального судочинства вони одержані.Так, у стадії порушення кримінальної справи фактичні дані мо-жуть бути використані як привід (наприклад, рапорт оперативного працівника) і як підстава (зміст рапорту) для порушення криміналь-ної справи на підставі п. 5 ст. 94 КПК та п. 1 ст. 10 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», тобто в результаті безпосе-реднього виявлення органом дізнання ознак злочину.Практично всі органи, наділені правом провадження оперативно-розшукової діяльності9 (за винятком Управління державної охорони), є органами дізнання.У стадії попереднього (досудового) розслідування способом за-лучення фактичних даних у кримінальне судочинство може бути подання. Подані фактичні дані повинні бути оцінені слідчим з по-зиції їх належності і допустимості і прилучені до справи відповід-ною постановою.9 Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність”. Вирішення питання про те, у якій процесуальній формі може бути залучена інформація, одержана в результаті оперативно-розшукових дій у кримінальне судочинство, необхідно визначитися, як який доказ вона може бути використана.Переважає погляд, що не детальна інформація може бути залучена у вигляді не будь-якого доказу, а лише у вигляді речових доказів та інших документів, Це пояснюється тим, що дише предмети (речі) і документи залучаються у кримінальний процес із збереженням своєї первісної форми.Крім дотримання перелічених правил для вирішення питання про можливість використання фактичних даних, одержаних у результаті оперативно-розшукових дій, як доказів, слідчий, прокурор, суд повинні з'ясувати:- чи проводилася оперативно-розшукова діяльність уповноваже-ним на те підрозділом, органом (ст. 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»);- чи одержана ця інформація способами, вичерпний перелік яких дано у ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»;- чи, була попередня згода суду на такі оперативно-розшукові дії, як негласне проникнення до житлового приміщення, візуальне спостереження у них; зняття інформації з каналів зв'язку; контроль телеграфно-поштових відправлень (ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).Дотримання всіх, цих правил дає можливість слідчому, прокурору і суду визнати їх кримінально-процесуальними доказами.Таким чином, справедливим є висновок про те, що не можуть вважатися судовими доказами фактичні дані;- одержані з не вказаного у законі джерела;- одержані з передбаченого законом джерела, але при процесу-альному формуванні якого було припущено істотне порушення кримінально-процесуального закону;- закріплені неналежним суб'єктом доказування;- одержані з встановленого у законі джерела і закріплені згідно з вимогами кримінально-процесуального закону, але такі, що не несуть у собі інформації, здатної встановити факти і обставини, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи.З предметом доказування тісно пов'язане поняття межі доказування .Межа доказування--це необхідна і достатня сукупність-доказів, яка, будучи зібраною у справі, забезпечує її правильне вирішен-ня, Якщо поняття предмета доказування відображає, що має бути з'ясо-вано, встановлено у справі, то поняття межі доказування відображає мозку, обсяг та глибину дослідження всіх істотних обставин справи, Правильно встановити межу доказування означає: а) забезпечити з необхідною повнотою з'ясування обставин, що входять у предмет доказування; б) використовувати для цієї мети тільки допустимі докази і при цьому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у справі. 31 3. ПОНЯТТЯ Й КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ І ЇХ ДЖЕРЕЛ Всі необхідні обставини в кримінальному процесі встановлю-ються за допомогою кримінально-процесуальних доказів. Відповідно до КПК це «будь-які фактичні дані, на під-ставі яких у визначеному законом порядку орган дізнан-ня, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчи-нила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи» (ч. 1 ст. 65).Поняття кримінально-процесуального доказу відріз-няється від поняття доказу в логіці: «Доказ -- це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь суджен-ня за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень»4. Він складається з трьох елементів: 1) тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі ар-гументації); 2) аргументів (доводів або підстав доказу -- це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомо-гою яких обґрунтовують тезу) і 3) демонстрації (це логіч-ний зв'язок між аргументом і тезою)5. Звичайно, докази в розумінні науки логіки теж широко застосовуються в кримінальному процесі, особливо при обґрунтуванні про-цесуальних рішень (постанов, вироків, ухвал), але надалі ми будемо мати на увазі саме кримінально-процесуальні (їх ще називають судовими) докази як фактичні дані, відомості про факти, обставини справи. Вони використо-вуються як аргументи.Питання про те, що слід розуміти під «фактичними даними», про які говориться в законі, не знайшло одно-стайного вирішення в юридичній літературі Одні вважа-ють, що це факти, другі -- що це відомості про факти, а треті -- що це і те, й друге. Розуміння «фактичних даних» як одержуваних з указаних у законі (ч. 2 ст. 65 КПК) процесуальних джерел відомостей про факти, обставини справи є нині, мабуть, чи не найбільш плідними. Факти -- це події, явища дійсності, які не можна «приєднати до справи». Через те при доказуванні в кримінальній справі слідчий, прокурор і судці оперують відомостями про ці події та явища дійсності, зафіксовані в показаннях допи-таних осіб, документах та інших джерелах доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або судцями фактів і обставин у ході провадження слідчих і судових дій (огляд, дослідування тощо) вони в кінцевому підсумку оперують як кримінально-процесуальними доказами не цими фактами, а тільки відомостями про них, зафіксованими в установленому законом порядку в протоколах слідчих дій і судового засідання.Передбачені ч. 2 ст. 65 КПК показання свідків, потер-пілих, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експер-та, речові докази, протоколи слідчих і судових дій та інші документи, за допомогою яких встановлюються фактичні дані, відомості як докази в справі, вказані в ч. 1 цієї статті, називають джерелами доказів. Така назва здається в цілому правильною, але точніше було б називати їх процесуальними джерелами доказів, щоб підкреслити їх відмінність від матеріальних джерел доказової інформації.У процесуальних джерелах містяться відомості про факти, обставини справи; вони є носіями, сховищем до-казів. Тільки ті відомості, які є у вказаних джерелах, допустимо використовувати в кримінальному процесі як докази. Звичайно, якщо простежити всю низку причинно-наслідкових зв'язків, то в кінцевому підсумку виявиться, що джерелом доказової інформації є сама подія, яка залишила сліди в навколишній обстановці, які згодом у результаті процесуальної діяльності слідчого й суду по їх збиранню стануть процесуальними доказами.Неправильно вважати джерелом доказів свідків, по-терпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авто-рів процесуальних та інших документів. Поки доказова інформація, яку мають певні особи, не одержана від них і не зафіксована в передбаченій КПК формі, не викладе-на у висновку експерта, в документі, доказів ще немає, а отже, і їх джерел, які повинні знаходитись у справі.Перелічених же осіб точніше було б називати носіями можливої доказової інформації.Чітке й послідовне розрізнення доказів як відомостей про факти, обставини та їх процесуальних джерел є, на нашу думку, теоретично обґрунтованим, повністю відпо-відає законові і потребам практики. КПК прямо вказує, що, наприклад, в описовій частині обвинувального вис-новку слідчий зобов'язаний зазначити докази, які зібрані в справі (ч. 2 ст. 223); у мотивувальній частиш вироку суд повинен навести докази, на яких ґрунтуються його вис-новки (ч. 1 ст. 334). Пленум Верховного Суду України неодноразово у своїх керівних роз'ясненнях звертав увагу судів на необхідність обґрунтовувати рішення саме дока-зами, а не обмежуватися переліком їх джерел. Так, у постанові від 29 червня 1990 р. «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і винесення вироку» верховний суд зазначив, що замість аналізу доказів деякі суди посилаються лише на прізвища потерпілих, свідків та інших допитаних у справі осіб, не розкриваючи змісту цих та інших джерел доказів, і вка-зав: «Суду належить дати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків, потерпілих, підсудних, у висновку експерта та інших джерелах доказів, які стверджують чи спростовують обвинувачення, не обмежуючись лише за-значенням прізвища свідка, потерпілого або назви прове-деної експертизи тощо (п 16)». Як бачимо, тут досить чітко розмежовуються у повній відповідності із законом (ст. 65 КПК) докази як фактичні дані, відомості та їх процесуальні джерела.Де розмежування простежується і при класифікації доказів і їх джерел. Тільки докази як фактичні дані, ві-домості можуть поділятися на прямі і непрямі, обвину-вальні і виправдувальні. Але первинними та похідними можуть бути і докази, і їх джерела.Підставою для поділу доказів на прямі і непрямі (по-бічні) є їх відношення до обставини, яка підлягає дока-зуванню Прямі докази безпосередньо вказують на цю обставину або ж на її відсутність.Наприклад, коли свідок у своїх показаннях повідомив, що він бачив, як Карпенко у стані сильного сп'яніння о 21 годині 6 липня в кафе «Протон» вдарив ножем у груди Олексюка, то це буде прямий доказ, бо він безпосередньо вказує на саму зло-чинну дію, час, місце, спосіб п вчинення, на того, хто вчинив цю дію, і на особу потерпілого Коли ж при обшуку в квартирі Карпенка буде знайдено ніж і сорочку з бурими плямами на ній, схожими на кров, то ці речові докази будуть непрямими, бо ще треба за допомогою експертизи, пред'явлення для впізнання, допитів та інших слідчих дій довести, що вони мають відно-шення до події злочину.Непрямі (побічні) докази, як і прямі, також мають важ-ливе значення, але користуватися ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов'язані, створювали сис-тему доказів, у якій кожний непрямий доказ був би ніби ланкою нерозривного ланцюга.Стосовно підозри, обвинувачення у вчиненні злочину, обставин, що обтяжують або пом'якшують відповідаль-ність, докази класифікуються на обвинувальні і виправ-дувальні. Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено і саме даною особою, а також на наявність обтяжуючих відповідальність обставин. У наведеному ви-ще прикладі -- обвинувальні докази. Виправдувальні ж докази свідчать, що само! події злочину не було або що дана особа до неї непричетна, або ж що є пом'якшуючі відповідальність обставини. Наприклад, алібі є прямим виправдувальним доказом.За джерелом одержання відомостей про факти, харак-тером формування джерела доказів докази і їх джерела бувають первинними і похідними. Первинні докази та їх джерела ще називають першоджерелами. Це, наприклад, показання свідка-очевидця, оригінал документа. Коли ж свідок дає показання з чужих слів, це -- похідний доказ, причому закон вказує, що якщо показання свідка базу-ються на повідомленнях інших осіб, то ці особи мають бути допитані. Коли ж джерело повідомлених свідком даних невідоме (свідчення за чутками тощо), вони не можуть бути доказом (ч. З ст. 68 КПК). Це ж стосується і показань потерпілих, підозрюваних, обвинувачених. Ко-пія документа є похідним джерелом доказів. Звичайно, при провадженні у кримінальній справі, як і в будь-якій іншій сфері людського пізнання, треба намагатися корис-туватися першоджерелами. Але й похідні докази та дже-рела доказів можуть бути цінними засобами процесуаль-ного пізнання, бути дуже корисними, зокрема при пере-вірці повноти й правильності першоджерела (наприклад, показань свідка-очевидця, потерпілого, обвинуваченого, змісту оригіналу документа)10.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах (1973 -- 1998) С 226Висновок Встановлення обєктивної істини у кримінальній справі становить основний зміст процесуальної діяльності органів дізнання, слідчого, прокурора, суду. Вирішуючи питання про встановлення обєктивної істини, ми виходимо з того, що кожний злочини - це певне явище матеріального світу, яке в силу загального закону про взаємозвязок та взаємообумовленість всіх предметів, фактів, явищ матеріального світу детерміноване оточуючим середовищем, зумовлене ним, відображається в ньому. Говорячи про обєктивну істину, ми маємо на увазі не просто істину, зясовану будь-якими шляхами, а істину, підтвержену обєктивними фактами, доводами, аргументами, тобто достовірними, обєктивними і доброякісними доказами. Доказами у кримінальному процесі можуть бути тільки достовірні фактичні дані. Ці дані, джерело та спосіб отримання яких відомі, допустимі за законом, перевіряємі, підтверджені сукупністю інших даних, а в кінцевому рахунку - дані, що відповідають обєктивній дійсності. Доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв. Разом з тим, у поняття доказу, на мою думку, вкладається більший зміст ніж у поняття “фактичні дані” (відомості, інформація) або”сліди злочину”. Фактичні дані, як докази мають бути достовірними. Достовірність передбачає відомість, перевірюваність та доброякісність як самого джерела, так і способу одержання фактичних даних, надійність процесуального носія та засобів, фіксації. Якщо розглянути всі докази у справі в їх взаємовязку один з одним, то можна помітити, що кожен з них є як встановлюючим, так і встановлюваним. Слідство у певному сенсі слугує підтвердженням причини, так же як і причина вказує на можливі наслідки, свідчачи тим самим про їх справність. Спеціально зібрані допоміжні докази, підтверджується достовірністю одного з основних доказів розшукуваного факту, є разом з тим непрямими доказами достовірності й інших основних доказів, які вситановлюють той самий факт. Основні докази, так само як і причина підтверджує слідство, підтвержують, у свою чергу, достовірність кожного з допоміжних доказів. Виходячи з вище викладеного, можна підсумувати, що: “Доказами у кримінальному процесі є будь-які одержані у встановленому законом порядку з належних джерел достовірні фактичні дані, які можуть служити засобами встановлення обєктивної істини у кримінальній справі. Як докази використовуються: показання свідків, потерпілого, підозрюваного і обвинуваченого, речові докази, висновки експертів, фактичні результати технічного документування, протоколи слідчих ї судових дій та інших документи. Не можуть служити доказами фактичні дані, джерело та спосіб отримання яких невідомі або заборонені законом, а також дані, одержані незаконним шляхом. Усі сумніви, щодо законності одержання та достовірності фактичних даних, якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлумачитися та розвязатися на користь підозрюваного, обвинуваченого та підсудного”. Список використаної літератури: 1. Конституція України.Кримінально-процесуальний кодекс України. - К.: Атіка, 2001. - 208 с. 2. Кримінально-процесуальний кодекс України. - К.: Атіка, 2001. - 208 с. 3. Михеєнко М. М., Нор В. Г., Шибіко В. П. Кримінальний процес України: Підручник. - К.: Либідь, 2003. 4. Салтевський М. В. Про поняття доказів у новому кримінально-процесуальному законодавстві. Право України. - 1996. №1. - с. 52-54. 5. Про організаційно-правові основи боротьби з організонаною злочиністю: Закон України від 29.06 93 р. Голос України. - 1993. 6 серпня. - №148. 6. Михеєнко М. М. Кримінальний процес України. Тези лекцій. Михеєнко М. М., Молдован В. В., Шибіко В. П. - К.: Вентурі, 1997. - 352 с. 7. Тертешник В. М. Кримінально-процесуальне право України. - Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер, 1999. 8. Кримінальний процес України. Підручник. Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. - К., 1992. 9. Кримінальний процес України. (За ред. Ю. М. Грошевого, Хотенця В. М. - Х.: “Право”, 2000.
Страницы: 1, 2, 3
|
