|
Рішення
за заявою про надання статусу біженця приймається спеціально уповноваженим
центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дня
отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної
служби, який розглядав заяву. У разі потреби строк прийняття рішення може бути
продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої
влади у справах міграції, але не більше ніж до трьох місяців.
Особа,
яка отримала повідомлення про відмову у наданні статусу біженця і не
використала права на його оскарження, повинна залишити територію України в
установлений строк.
Статус
біженця втрачається, якщо особа:
1)
добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності
(підданства);
2)
набула громадянство України або добровільно набула громадянство, яке мала
раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом;
3)
добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої
перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
4)
будучи особою без громадянства може повернутися в країну свого попереднього
постійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця,
більше не існують (дане положення не поширюється на біженця, якщо він може
навести достатні обґрунтування, які випливають з попередніх переслідувань, для
своєї відмови повернутися в країну свого попереднього постійного проживання);
5)
отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;
6) не
може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської
належності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статус
біженця, більше не існують (дане положення не поширюється на біженця, якщо він
може навести достатні обґрунтування, які випливають з попередніх переслідувань,
для своєї відмови користуватися захистом країни своєї громадянської належності повернутися
в країну свого попереднього постійного проживання).
Особа
позбавляється статусу біженця, якщо вона займається діяльністю, що становить
загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров’ю населення України.
Підставою
для подання органу міграційної служби про втрату статусу біженця може бути
особиста заява особи, якій надано статус біженця в Україні, або клопотання
органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, іншого органу державної влади.
Особи,
яким надано статус біженця в Україні, є іноземцями чи особами без громадянства,
які перебувають в Україні на законних підставах. Такі особи користуються тими ж
правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни
України, — за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а
також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України.
Особа,
стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання
щодо надання статусу біженця, має право на тимчасове працевлаштування,
навчання, медичну допомогу у порядку, встановленому законодавством України; проживання
у родичів, у готелі, піднайом житлового приміщення або користування житлом,
наданим у пункті тимчасового розміщення біженців; правову допомогу та ін.
Особа,
стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання
щодо надання статусу біженця, зобов’язана: подати до відповідного органу
міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо надання
статусу біженця; у разі одержання направлення органу міграційної служби відбути
до визначеного місця тимчасового проживання і протягом трьох робочих днів
зареєструватися у відповідному органі спеціально уповноваженого центрального
органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб; проходити
медичне обстеження на вимогу органів міграційної служби; з’являтися до
відповідного органу міграційної служби у визначений ним строк; повідомляти
органу міграційної служби, до якого було подано заяву, про свої виїзди за межі
території адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюються
повноваження цього органу [24, Ст.90].
Особа,
якій надано статус біженця, має рівні з громадянами України права на:
1) життя, дане право складається з невід'ємності права на життя, заборони
свавільного позбавлення життя, права на позбавлення життя внаслідок неминучої
потреби застосувати силу. Обов'язок держави — захищати життя людини.
Право на життя
належить до фундаментальних прав людини. Воно закріплене в усіх найважливіших
міжнародних договорах і ст. 27 Конституції України цілком відповідає цим
міжнародно-правовим документам;
2) пересування,
вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за винятком
обмежень, які встановлюються законом;
Право на свободу пересування і вибору місця проживання в
межах держави та право залишати будь-яку країну, включаючи власну, закріплено
також міжнародними актами: Загальною декларацією прав людини від 10 грудня 1948
р. (ст. 13), Міжнародним пактом про громадянські та політичні права від 16
грудня 1966 р. (ст. 12), і багатосторонніми та іншими двосторонніми
міжнародними актами.
Формування даного положення включає дві іпостасі свободи
пересування — статичну і динамічну. Вона охоплює як право перебування в одному
місті, так і його зміну, включаючи свободу виїзду за кордон, переїзду на
постійне або тимчасове місце проживання в іншу країну і безперешкодне
повернення на батьківщину;
3) працю. Право на працю є визначальним для групи соціально-економічних
прав, і серед них — право працюючих на страйк з метою захисту своїх
соціально-економічних прав та інтересів і право на відпочинок. Так, статтею 23
Загальної декларації прав людини 1948 р. закріплено право на працю, на вільний
вибір місця роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від
безробіття.
Свобода праці, заборона примусової праці та дискримінації у
сфері праці є одним з головних принципів регулювання соціально-трудових
відносин. Свобода праці базується на свободі кожної людини у своєму розвитку
(ст. 23 Конституції України), а не тільки у відносинах з використання праці.
Тому її не слід обмежувати правом вільно розпоряджатися робочою силою як
економічною категорією, якимось майном. З правової точки зору свободу праці
можна визначити як свободу від примусу до праці, можливість особи без
зовнішнього впливу вирішувати питання — займатися чи не займатися працею, а
якщо займатися, то де і якою саме [23,с.221].
4) охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування;
5) відпочинок. Право на відпочинок безпосередньо пов'язане з правом на
працю. Продуктивна праця можлива лише за умови збереження працездатності
працівника, якому для відновлення сил потрібен відпочинок. Реалізація права на
відпочинок пов'язана з детальною регламентацією в законодавстві про працю, в
якому встановлено такі види відпочинку, як перерви протягом робочого дня,
вихідні, святкові та неробочі дні, відпустки тощо;
6) освіту. Дане право передбачає право кожного на освіту без
обмежень за статтю, расовими, національними, мовними, політичними та іншими
ознаками. Це право поширюється як на всіх громадян України, так і на біженців
незалежно від їх соціального і майнового стану, належності до партій, ставлення
до релігії, віросповідання, місця проживання та інших обставин;
7) вільний вибір мови є невід'ємним правом біженців. Держава
створює у місцях компактного проживання громадян інших національностей
загальноосвітні заклади, навчальна і виховна робота в яких провадиться
національною мовою. Ця ж стаття визначає обов'язковість вивчення в усіх
загальноосвітніх школах української та російської мов [23,с.266];
8) свободу світогляду і віросповідання. Це право включає
свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно
відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди,
вести релігійну діяльність. Свобода віровизнання як загальносоціальне
(природне) право людини — це можливість людини вільно обирати об'єкт своєї віри
і визначати власне внутрішнє ставлення до нього, а також можливість людини
вчиняти певні дії або утримуватися від їх вчинення, за допомогою чого об'єктивується
її віровизнання;
9) подання індивідуальних чи колективних письмових звернень
або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;
10) володіння, користування і розпорядження своєю власністю,
результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Обмеження права приватної власності
можуть передбачатися законами, виникати з договорів та встановлюватися судовими
рішеннями;
11) оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб
та звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини.
Право кожного на звернення до суду за захистом своїх прав і
свобод закріплене в ч. 1 коментованої статті універсальним юридичним засобом
відстоювання людиною свого правового статусу в будь-якій конкретній життєвій
ситуації, зокрема пов'язаній і незаконними діями чи бездіяльністю органів
державної влади, у тому числі
адміністрації державних установ та підприємств, органів місцевого
самоврядування, посадових осіб та службовців названих структур.
Судовий захист прав і свобод людини здійснюється в
процесуальних формах, передбачених чинним законодавством, а саме в порядку
цивільного, кримінального, адміністративного, а також конституційного
судочинства. Найбільш місткою формою, пристосованою для безпосереднього захисту
порушених прав, є цивільне судочинство. Органами міжнародних організацій, що
можуть розглядати скарги громадян щодо порушення в Україні їх прав і свобод, є
Європейська комісія з прав людини та Європейський Суд і прав людини, які діють
під егідою Ради Європи.
Також біженцям надається можливість будь-якими не
забороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень
і протиправних посягань. Найбільш типовими прикладами самозахисту, як свідчить
практика, є звернення до засобів масової інформації, використання допомоги, що
її можуть надати правозахисні організації, ті чи інші громадські об'єднання,
наприклад профспілки.
Особа,
якій надано статус біженця в Україні, має рівні з громадянами України права у
шлюбних та сімейних відносинах, має право на одержання грошової допомоги,
пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому
законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.
Право притулку —
один із найстаріших правових інститутів. Воно пов'язане з наданням певній особі
по політичних мотивах права безпечного мешкання в іноземній державі, що
гарантує цій особі основні права і свободи, надання яких закріплено нормами
міжнародного права.
Спочатку практика
надання притулку була тісно пов'язана з релігією. Так, в Стародавній Греції під
час воєн храми залишалися недоторканними, в них знаходили притулок як мирні
жителі, так і учасники воєнних дій. Проте для рабів притулок в храмах був
обмеженим. Рабині могли отримати притулок тільки в Афінах — в храмах Тезея і
Діани. Притулок давав рабиням право лише на судовий розгляд. На суді раб
повинен був привести докази жорстокого з ним поводження. Якщо це вдавалося
довести, раба продавали новому господареві, а рабинь залишали прислужниками при
храмі Діани. Від рабства притулок не рятував.
Крім релігійного
притулку в епоху рабовласництва починає складатися притулок територіальний. Він
практикувався в Стародавній Індії, в Давньому Єгипті і в інших регіонах.
Територіальний притулок надавався особам з інших країн. Ті ж Афіни надавали
притулок всім гнаним. Широку популярність за застосування права притулку
здобуло місто Теос. Але рабині цим правом не користувалися.
У епоху
середньовіччя право притулку перейняло ряд рис права притулку епохи
рабовласництва. Так норми, що складали це право, в своїй основі мали звичаєво-правовий
характер. Кріпосним селянам право притулку як правило, не надавалося. Притулок
отримували як політичні утікачі, так і кримінальні злочинці. Мали місце випадки
надання релігійного притулку. Воно набуло широкого поширення в державах
Західної Європи, де церковна влада була домінувала над владою світською. До XVI
в. церква дотримувалася правила: підлягають видачі світській владі всі утікачі
за умови, що вони не будуть засуджені на смерть і їм не заподіють тілесних
ушкоджень. Проте з 1501 р. буллою папи Григорія XIV вводиться інше правило:
світській владі видаються злочинці, якщо вони не мали на притулок права.
Питання про відповідність дій особи цьому праву визначали самі церковні власті.
Що стосується феодальної Русі, те право релігійного притулку зберігалося навіть
в ХУІІ в.
В період
буржуазних революцій найбільший вплив на право притулку зробила Франція.
Національні Збори Франції в Декларації до всіх народів від 29 грудня 1791 р.
заявили, що воно відкриває притулок іноземцям зокрема жителям тих країн,
володарі яких змусили Францію вступити з ними у війну.
У ст. 1210
якобінської Конституції було записано, що французький народ надає притулок
іноземцям, вигнаним з своєї вітчизни за справу свободи, але він відмовляє в
такому праві тиранам". Франція поклала початок правилу, згідно з яким
єдиною підставою для надання притулку є наявність політичних мотивів. Вперше
право політичного притулку стало конституційним принципом. У договорах про
видачу злочинців, які укладались в XIX в., знайшов віддзеркалення принцип
невидачі політичних злочинців. Перший такий договір, що стосувався видачі
політичних утікачів, був укладений між Францією і Швецією в 1831 р. Цей принцип
знайшов підтримку і у феодальних держав, що прагнули підтримати аристократів,
що тікали з буржуазних держав. Право політичного притулку в першій половині XIX
ст. сформувалося як загальновизнаний інститут міжнародного права [1, с. 112].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
|
