На думку вчених для визначення поняття «крайня необхідність» варто скористатися одним із методів формальної логіки, суть якого полягає у визначенні поняття обставин, що виключають злочинність діяння через рід та видову відмінність конкретної обставини, що входить до цього інституту. Кожну ознаку загального поняття обставини, які виключають злочинність діяння, необхідно співставити з ознаками крайньої необхідності. Для послідовного визначення кожної з видових ознак крайньої необхідності потрібно виділити обов’язкові ознаки. Отже крайня необхідність, як один із видів обставин, що виключає злочинність діяння, має такі обов’язкові ознаки: 1) діяння; 2) зовнішня подібність із злочинами; 3) наявність певної підстави; 4) суспільна корисність або соціальна прийнятність (допустимість); 5) передбаченість законодавством України.

Так, діяння у стані крайньої необхідності – це вчинок, який може виражатись як в активній (дія), так і пасивній (бездіяльність) поведінці особи. Наслідком цього діяння є фактичне заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам. Діяння, вчинене у стані крайньої необхідності, зовнішньо подібне до злочинів. Будь-яке діяння (злочинне або правомірне) характеризується об’єктивними ознаками (дія або бездіяльність, наслідки, причинний зв’язок). Діяння, вчинене у стані крайньої необхідності, може цілком збігатися за своїми ознаками з конкретним злочином. Крайня необхідність може застосовуватись в декількох різнорідних сферах суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом від злочинних посягань. Наприклад, вона може виражатись у заподіянні шкоди життю, здоров’ю людини, її майну тощо, а також суспільним інтересам та інтересам держави.

Наступна ознака характеризує відношення суспільства і законодавства до діяння, вчиненого у стані крайньої необхідності. Таке діяння може розцінюватись як суспільно корисне, а в окремих випадках – як соціально прийнятне (допустиме).

Ситуація крайньої необхідності характеризується обов’язковим настанням небезпечних наслідків для певних охоронюваних законом прав та інтересів з метою відвернення таких наслідків від інших охоронюваних законом прав та інтересів. Чинна норма ст. 39 КК України допускає, щоб шкода відвернута була рівнозначною шкоді заподіяній, тому цілком логічно, що у таких випадках діяння потрібно розцінювати як соціально прийнятне (допустиме). Питання відшкодування шкоди, заподіяної в стані крайньої необхідності, регулюються ст. 1171 Цивільного кодексу України. Так, шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, відшкодовується особою, яка її завдала. Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред’явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла. Враховуючи обставини, за яких було завдано шкоди, суд може покласти обов’язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоду, або зобов’язати кожного з них відшкодувати шкоду в певній частині або звільнити їх від відшкодування частково або в повному обсязі.

Лексично слово «крайній» означає «граничний, межовий», «останній», «виключний». Слово «необхідний» означає «такий, без якого не можливо обійтись, потрібний, неминучий».

Для того, щоб визначити ознаки, які уособлюють специфіку крайньої необхідності, потрібно розглянути підходи, наявні у юридичній літературі. Так, ще у ХІХ столітті М.М. Розін стан крайньої необхідності характеризував як стан особи, при якому для рятування відомого блага або здійснення відомого інтересу єдиним виходом є порушення іншого блага або інтересу. А.А. Піонтковський крайню необхідність характеризував, як стан, при якому особа тільки шляхом діяння може відвернути небезпеку, що загрожує будь-яким охоронюваним законом інтересам.

Ю.В. Баулін формулює поняття крайньої необхідності як «… вимушене вчинення громадянином дій, заздалегідь пов’язаних із заподіянням шкоди об’єктам кримінально-правової охорони з метою усунення небезпеки, що загрожує правоохоронюваним індивідуальним інтересам, якщо ця небезпека в даній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода відповідала характеру небезпеки та обстановці».

Так, П.С. Матишевський розглядав крайню необхідність як такий збіг обставин, за якого виникла безпосередня небезпека для певного об’єкта, зберегти який можна, лише заподіявши шкоду іншому, менш цінному об’єктові.

Отже, наведені визначення свідчать, що у сучасних наукових дослідженнях крайньої необхідності враховуються положення, закріплені у нормі про крайню необхідність у чинному кримінальному законодавстві, однак водночас вчені намагаються розширити, конкретизувати і уточнити поняття крайньої необхідності. І це закономірно, адже, як відомо, наука кримінального права на підставі вивчення кримінального законодавства, враховуючи певний етап розвитку суспільства, прагне до вдосконалення кримінально-правових норм (у тому числі, звичайно, і норми про крайню необхідність).

Розділ 2. Структура крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння

крайній необхідність злочинність діяння

2.1 Поняття структури діяння, вчиненого в стані крайньої необхідності

У науці кримінального права існують різні підходи до розгляду тієї чи іншої обставини, що виключає злочинність діяння, зокрема і крайньої необхідності.

Одним із перших підходів, запропонованих при характеристиці обставин, що виключають злочинність діяння, був поділ умов правомірності на умови, що відносяться до посягання, та умови, що відносяться до захисту. Так, А.А.Піонтковський під час аналізу крайньої необхідності до умов, що характеризують небезпеку, відносив безпосередньо небезпеку, яка загрожує охоронюваним законом інтересам, наявність цієї небезпеки та дійсність. До умов, що характеризують захист, вчений відносив неможливість усунення небезпеки, що загрожує, іншими способами, окрім як заподіяння шкоди та достатність цієї шкоди – заподіяння шкоди менш значної порівняно з відвернутою. У сучасній кримінально-правовій науці такий підхід до розгляду обставин, що виключають злочинність діяння, також наявний і має переконливі аргументи на свою користь.

Інший спосіб аналізу обставин, що виключають злочинність діяння, запропонований Є.В. Благовим. Кожна з обставин, що виключає злочинність діяння, характеризується спеціальним складом, зміст якого зводиться до того, що ознаки, які повторюються в усіх або в багатьох таких складах, утворюють загальний склад виключення правової відповідальності. Так, автор виділяє три групи ознак, що входять до складу крайньої необхідності:

а) умови правомірності, що відносяться до загрозливої небезпеки;

б) умови правомірності, що відносяться до усунення небезпеки;

в) умови правомірності, що відносяться до заподіюваної шкоди.

Український науковець Ю.В. Баулін зазначає, що скоєння правомірних вчинків, які підпадають під ознаки злочину, викликається різними факторами об’єктивної дійсності (певні явища, процеси, вчинки, події). І хоча ці фактори тісно пов’язані із самими вчинками, однак їм не належать, оскільки спочатку виникає суспільно небезпечна ситуація і, як відповідна реакція на нього, – те, що законодавець називає необхідною обороною, крайньою необхідністю та затриманням злочинця. Викладене, таким чином, дає автору змогу провести розмежування між вчинком і підставою його вчинення, що надає можливість охопити весь спектр чинників, які впливають на характеристику певної обставини. Виходячи із зазначеної моделі запропонованого методу, Ю.В. Баулін розглядає кожну обставину, що виключає злочинність діяння, зокрема і крайню необхідність. Доцільність такого методу дослідження підстав вчинків, що виключають злочинність діяння, дає можливість уникнути повтору загальних ознак, притаманних усім обставинам, що розглядаються.

 Так, в одному із підручників з кримінального права України стан крайньої необхідності розглядається через сукупність двох головних елементів:

а) небезпеки, яка безпосередньо загрожує охоронюваним законом інтересам особи, суспільства або держави;

б) неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди іншим охоронюваним законом інтересам. При цьому виділяються й додаткові ознаки діяння, вчиненого в цьому стані:

– наявність мети;

– спрямованість заподіяння шкоди;

– характер дій;

– своєчасність заподіяння шкоди;

– межі заподіяння шкоди (граничною і правомірною у стані крайньої необхідності визнається шкода, якщо вона рівнозначна відверненій шкоді або є менш значною, ніж відвернена).

П.С. Матишевський пропонує виходити з таких ознак умов, що визначають правомірність дій у стані крайньої необхідності:

1) наявність небезпеки заподіяння шкоди об’єктові захисту;

2) небезпека, що виникла, має бути наявною, дійсною, тобто вона виникла, існує і ще не минула;

3) небезпека має бути невідворотною, а її усунути неможливо без заподіяння шкоди іншим цінностям, що також охороняються правом;

4) шкода має завдаватися так званим третім особам; якщо шкода завдається зазіхачеві, то вчинене кваліфікується за правилами про необхідну оборону;

5) особа завдає шкоду, будучи зобов’язаною або вимушеною до цього об’єктивними обставинами;

6) заподіяна шкода має бути меншою, ніж відвернена шкода.

У свою чергу, «взаєморозміщення та взаємозв’язок складових елементів чого-небудь цілого» являє собою структуру. Поняття «структура» в українській мові тлумачиться, як взаєморозміщення та взаємозв’язок складових частин цілого, устрій, організація чого-небудь.

Отже можна сказати, що структура – це найбільш вдалий термін, за допомогою якого можливе поєднання всіх складових елементів крайньої необхідності.

2.2 Характеристика елементів крайньої необхідності

Кожна обставина, що виключає злочинність діяння, має свою підставу. Правовою підставою виникнення стану крайньої необхідності у ч. 1 ст. 39 КК є «... небезпека, що безпосередньо загрожує особі, правам цієї особи, інших осіб, суспільним інтересам чи інтересам держави». Отже, підставою крайньої необхідності, її першим елементом, є небезпека, яка повинна відповідати певним вимогам, для того, щоб надавати особі право на вчинення діяння з метою відвернення. У літературі часто акцентується увага не на ознаці «безпосередності», а на ознаках реальності (дійсності) та наявності, які прямо не зазначені у нормі закону. Так, П.С. Матишевський при аналізі умов правомірності розглядає лише такі ознаки небезпеки, як її наявність, дійсність і невідворотність.

Так, ще 50 років тому відомий вчений С.А. Домахін у своїх дослідженнях дійшов висновку про те, що стан крайньої необхідності виникає тоді, коли певним, охоронюваним законом інтересам загрожує небезпека їх порушення. За минулі роки у цьому питанні суттєвих змін не відбулось, і за чинним кримінальним законодавством стан крайньої необхідності характеризується наявністю двох підстав:

1)  небезпекою, яка загрожує охоронюваним законом особистим суспільним інтересам чи інтересам держави;

2)  неможливістю негайно відвернути небезпеку, що виникла, іншими засобами, крім вчинення діяння, яке підпадає під ознаки дії (злочину), передбаченої кримінальним кодексом.

 При цьому небезпека, яка виходить від різноманітних джерел, має:

1)  загрожувати особі чи правам цієї особи або інших осіб, охоронюваним законом інтересам суспільства або держави;

2)  бути наявною – безпосередньо загрожувати заподіянням суттєвої шкоди особистим або суспільним інтересам;

3)  бути реальною (дійсною), а не уявною;

4)  бути такою, яку неможливо усунути за даних обставин іншими засобами як тільки шляхом заподіяння шкоди інтересам третіх осіб.

Ще однією ознакою, що характеризує небезпеку як підставу виникнення крайньої необхідності, є її дійсність. Небезпека повинна бути дійсною, тобто реально існуючою, а не уявною. Кримінальна відповідальність особи, яка заподіяла шкоду певним охоронюваним законом інтересам у зв’язку з уявною небезпекою, вирішується за правилами фактичної помилки: особа має нести кримінальну відповідальність за необережний злочин, якщо вона була зобов’язана та могла усвідомлювати помилковість свого припущення, або звільняється від кримінальної відповідальності, якщо буде встановлено, що вона не усвідомлювала і за обставинами справи не могла усвідомлювати своєї помилки. Небезпека, що минула, не може створювати стан крайньої необхідності, і такий стан не може виникнути навіть безпосередньо перед виникненням небезпеки.

Отже, підставою для виникнення стану крайньої необхідності може вважатись лише така небезпека заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам, яка не тільки існує реально, а й упродовж певного проміжку часу неминуче, без будь-яких додаткових чинників, інших втручань може перетворитись у дійсну шкоду зазначеним інтересам.

Однак ознаками наявності та реальності не вичерпуються вимоги до підстави крайньої необхідності. Ще однією ознакою доцільно вважати вимоги до об’єкта небезпеки. Слід звернутись до змісту ст. 39 КК, де зазначено: «… для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави…», тобто об’єктом наявної і реальної небезпеки можуть бути будь-які інтереси: особисті права, інтереси суспільства чи держави. Положення крайньої необхідності не можуть бути застосовані для захисту неправомірних інтересів.

Не менш важливе значення при розгляді правової сторони підстави вчинення діяння в стані крайньої необхідності має джерело виникнення небезпеки. На думку більшості науковців, джерела виникнення небезпеки при крайній необхідності, наприклад, на відміну від необхідної оборони, можуть мати різноманітне походження, тому навести їх вичерпний перелік просто неможливо. Разом з тим, у юридичній літературі їх прийнято розподіляти на такі групи:

Страницы: 1, 2, 3, 4