Розрізняють три основні види структурної організації законодавства: галузеву структуру, субординаційну та федеративну.

1.   Галузева (горизонтальна) структура – нормативно-правовий акт, галузевий інститут, підгалузь, галузь, правовий комплекс (комплексна галузь).

2.   Субординаційна (вертикальна) структура зумовлена різною юридичною силою нормативно-правових актів.

3.   Федеративна структура розглядається як організаційний принцип, що виходить із федеративної форми державного устрою, який передбачає наявність двох основних рівнів законодавства — федеративного (загальнодержавного) та законодавства суб’єктів федерації (це актуально, наприклад, для Російської Федерації).

Система законодавства України будується за галузевою і субординаційною структурами. Враховуючи існування в Україні Автономної Республіки Крим, можна зробити висновок про те, що у побудові українського законодавства частково є ознаки і федеративної структури. Такий висновок підтверджується нормами розділу X Конституції України. Автономна Республіка Крим – невід’ємна складова частина України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. Вона має свою Конституцію, яку приймає її Верховна Рада і затверджує Верховна Рада України. Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення її Ради міністрів не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання [22, С. 154].

Галузева відокремленість увінчує систему законодавства. Подібне відокремлення можливе за умови, якщо воно відбиває особливості змісту правового регулювання. Відокремити у законодавстві можна тільки те, що відокремлюється в дійсності. Будова законодавства розуміється як система лише тому, що вона є зовнішнім виразом об’єктивно існуючої структури права.

Структура права для законодавця виступає як об’єктивна закономірність. Тому в його рішеннях щодо системи законодавства, будівлі нормативно-правових актів неминуче виявляється реальна, об’єктивно обумовлена потреба існування самостійних галузей права, підгалузей, інститутів, юридичних норм. У процесі правотворчості законодавець має виходити з особливостей окремих підрозділів права, своєрідності їх співвідношення один з одним. Проте система права і система законодавства нетотожні. Між ними є суттєві розбіжності, що дозволяє говорити про їх відносну самостійність [12, С. 171].

По-перше, це виражається в тому, що первинним елементом системи права є норма, а первинним елементом системи законодавства виступає нормативно-правовий акт. Юридичні норми галузей права – це будівельний матеріал, із якого складається та чи інша конкретна галузь законодавства. Але при побудові кожної законодавчої галузі будівельний матеріал може використовуватися в різному наборі й у різноманітному сполученні певного нормативного акта. Ось чому галузі законодавства не завжди збігаються з галузями права.

В одних випадках ми можемо констатувати факт, що галузь права є, а галузі законодавства немає (сільськогосподарське право, право соціального забезпечення, та ін.). Такі галузі не кодифіковані, а діючий у цій сфері нормативний матеріал розкиданий по різноманітних правових актах, що потребує уніфікації. Не виключено й зворотну ситуацію, при якій галузь законодавства існує без галузі права (митне законодавство, Повітряний кодекс та ін.). Може бути й ідеальний варіант, коли галузь права збігається з галуззю законодавства (цивільне, кримінальне, трудове, адміністративне правота ін.). Такий варіант найбільш бажаний, тому що зближення двох систем, їх гармонійний розвиток підвищує ефективність функціонування усього правового механізму. Є так звані комплексні галузі законодавства, що виникли зі сполучення норм адміністративного, цивільного і деяких інших галузей права. Найважливішим із них є господарське законодавство.

По-друге, система законодавства за обсягом поданого в ньому матеріалу ширше системи права, тому що вміщує положення, котрі не можуть бути віднесені до права (різноманітні програмні положення, вказівки на мету і мотиви видання актів та ін.).

По-третє, в основі розподілу права на галузі й інститути лежать предмет і метод правового регулювання. Тому норми галузі права відрізняються високим ступенем однорідності. Галузі ж законодавства, регулюючи визначені сфери державного життя, виділяються тільки за предметом регулювання і не мають єдиного методу. Крім того, предмет галузі законодавства містить у собі дуже різноманітні відносини, у зв’язку з чим галузь законодавства не є настільки однорідною як галузь права.

По-четверте, внутрішня структура системи права не збігається із внутрішньою структурою системи законодавства. Вертикальна структура системи законодавства будується відповідно до юридичної чинності нормативно-правових актів, компетенції органа, що видає їх, у системі суб’єктів нормотворчості.

Єдність принципів розподілу правотворчої компетенції міждержавними органами на кожному з рівнів дозволяє виділити два субординаційних зрізи законодавства: акти вищих органів державної влади та акти вищих органів державного управління. Вертикальна ж структура права – це його поділ на норми, інститути, галузі та ін. В основі горизонтальної структури законодавства лежать горизонтальні зв’язки між елементами системи законодавства, звичайно похідні від характеру взаємозв’язків між складовими частинами предмета регулювання. За таким структурним розкладом галузі законодавства не збігаються з галузями права і їх кількість перевищує кількість галузей права.

По-п’яте, якщо система права носить об'єктивний характер, то система законодавства здебільшого зазнає впливу суб'єктивного чинника і багато в чому залежить від волі законодавця. Об'єктивність системи права пояснюється тим, що вона зумовлена різноманітними видами й особливостями суспільних відносин. Суб'єктивність законодавства відносна, тому що вона теж у відомих межах детермінована визначеними об'єктивними соціально-економічними процесами [25, С. 4].

Ось основні причини розбіжності деяких галузей права і галузей законодавства:

1. Об'єктивна неможливість висловити зміст кожної окремої галузі права в одному нормативно-правовому акті. Збіг галузі права і галузі законодавства є можливим тоді, коли галузь законодавства представлена актами, однієї юридичної чинності – законами, і число актів невелике (наприклад, Кримінальний кодекс). У більшості випадків зміст галузі права виражений у численних нормативних актах. Навіть конституційне право представлене за допомогою складної системи законів.

2. Залежність системи законодавства, формування його галузей від цілеспрямованої діяльності суб’єктів, пов’язаної з його систематизацією, від інтересів держави, потреб юридичної практики, рівня розвитку юридичної науки, законодавчої техніки.

3. Переосмислення, відновлення, вдосконалення законодавства внаслідок його переорієнтування на демократичні цінності: а) послідовна демократизація порядку формування і функціонування законодавчих органів, їх професіоналізація, забезпечення високої якості законів; б) формування цивільного суспільства, правової системи в напрямку розвитку соціальної правової держави, охорони і захисту прав і свобод людини та інші. Результатом цього процесу є уплітання в правову тканину нових теоретичних конструкцій, формування нових галузей та інститутів законодавства, у тому числі на базі підгалузей та інститутів права, покликаних створити оптимальну базу переходу до ринкових відносин, та ін.

4. Орієнтування системи законодавства не лише на галузь права, але й на галузь державної діяльності, на державний устрій. Це неминуче призводить до появи галузей законодавства, які не відбивають галузі права, є комплексними.

5. Обумовленість системи законодавства формою державного устрою країни (федерація), що припускає наявність у кожній галузі нормативних актів на рівні як федерації, так і суб’єктів федерації [23, С. 355].

Необхідність проведення поділу між системою права і системою законодавства викликана, крім іншого, потребами систематизації законодавства, тобто діяльністю державних органів, спрямованої на упорядкування законодавства, приведення його у чітку, логічну систему.

Встановлення правильного співвідношення між системою права і системою законодавства – важливе теоретичне завдання. Належне його вирішення покликане забезпечити доступність, скорочення небажаної множинності актів, їх узгодженість і правильне застосування на практиці.

Важливо також зазначити, що структурні елементи системи права не мають зовнішніх реквізитів: назв розділів, статей, глав та інших частин, властивих закону. Структурні елементи системи законодавства (нормативно-правові акти), як правило, мають назви розділів, глав, статей. Вони можуть містити преамбули, формулювання цілей і принципів, загальні нормативні визначення, що складають загальну частину тощо.

Отже, система законодавства є головною, але не одною лише формою існування системи права, оскільки: 1) право може існувати до законодавства, коли воно формувалося завдяки звичаям, які підтримувалися тільки-но виниклою державою (т. зв. "дозаконодавче право"); 2) право існує поза законодавством: природні права людини мають правовий характер незалежно від закріплення їх у законі (т. зв. "показаконодавче право"). До "позазаконодавчого права" належать й такі юридичні форми права, як правовий прецедент, правовий звичай, правовий договір. Розбіжність галузей права і галузей законодавства не виключає наявності позитивної тенденції до їх відповідності, їх "вирівнюванню".

2.3 Галузеве право України: проблеми систематизації та кодифікації

Характерною рисою функціонування сучасного суспільства і держави є зростання ролі права та закону як основної форми його зовнішнього виразу. У цьому контексті процес становлення та розвитку державності незалежної України нерозривно пов’язаний із створенням нового законодавства. Це пояснюється також неможливістю ефективного функціонування будь-якої держави без збалансованої системи законів. Правовою основою, підґрунтям цієї системи є Конституція України, яка відкрила шлях до реформування всієї системи нормативно-правових актів. Прийнята Верховною Радою України в 1996 році вона [1] стала своєрідним поштовхом до прискорення процесу приведення діючого законодавства у відповідність до нових політико-економічних, соціальних, правових принципів побудови незалежної, правової держави та громадянського суспільства.

Слід мати на увазі, що система права кожної держави відображає характер і особливості суспільних відносин у цій державі і самі суспільні відносини, є динамічною і постійно змінюється, розвивається. Тобто, якщо виникають нові суспільні відносини, які потребують правового врегулювання, то це зумовлює виникнення нових правових норм, правових інститутів і навіть галузей права. Наприклад, не так давно виникло екологічне, космічне право. З цивільного права виділились такі галузі, як господарське, житлове право тощо[14, С. 5].

Оскільки окремі суспільні відносини можуть припинятися, то це зумовлює відпадання потреби в окремих правових інститутах або галузях права. Наприклад, зі зникненням колгоспів відпадає потреба в колгоспному праві. Треба підкреслити і умовність будь-якого поділу правових норм на галузі, оскільки кожна галузь права є відносно самостійною системою норм, тому що вона тісно взаємодіє з іншими галузями права, що й призводить до появи таких понять, як "комплексна галузь права" або "міжгалузевий правовий інститут". Саме тому всі галузі права конкретної держави й утворюють правову систему цієї держави. Єдність усіх галузей права обумовлюється соціально-економічними і правовими передумовами [9, С. 72].

Сучасний етап розвитку законодавства України пов’язується з необхідністю його гармонізації, уніфікації та систематизації. Це зумовлюється рядом причин та факторів, основними серед яких є наступні. По-перше, існування низки нормативних актів, що у відповідності до принципів правонаступництва діють з часів Радянського Союзу. Потребує вирішення проблема їх узгодження із прийнятими за період незалежності актами. По-друге, функціонування сучасної правової системи визначає необхідність приведення законодавства у відповідність з об’єктивними умовами життєдіяльності суспільства. По-третє, прийняття значної кількості нових нормативно-правових документів нерозривно зв’язане із вирішенням завдання приведення їх у непротирічну, узгоджену систему, а визнання Української держави міжнародним співтовариством у якості суб’єкта міжнародних відносин пов’язується з проблемою гармонізації та уніфікації національного законодавства у відповідності з принципами міжнародного права [27, С.2].

Саме ці фактори і зумовлюють значне підвищення ролі систематизації права за галузевою ознакою, зокрема такої її форми, як кодифікація. Разом з тим, потрібно зазначити, що на виконання Конституції України за рокі її дії було прийнято кілька сотень нових законів (у тому числі і чимала кількість кодифікованих), багаточисельні зміни та доповнення до яких зумовили неузгодженість та суперечливість нормативних актів. Необхідно констатувати і той факт, що кількість діючих нормативно-правових актів не завжди свідчить про їх якість. Багато законів приймались безсистемно, воні швидко переставали задовольняти викликам часу, не вписувались у систему вже прийнятих кодифікаційних актів, або навіть суперечили один одному.

Важливим кроком до здійснення систематизації законодавства, зокрема його кодифікації, повинна була стати Державної програми розвитку законодавства України до 2002 року. Нею передбачалося прийняття таких важливих кодексів, як Кримінальний, Цивільний, Господарський, Кримінально-процесуальний, Кримінально-виконавчий, Цивільний процесуальний, Податковий, Соціальний, Адміністративний; Кодекс України про адміністративні правопорушення, Адміністративно-процесуальний кодекс. У новій редакції планувалось прийняти такі кодекси, як Митний, Земельний; Кодекс законів України про працю, Кодекс законів України про шлюб та сім’ю [27, С. 4].

Однак на практиці прийняття цих необхідних, стратегічно важливих кодифікаційних актів затягнулося. Це зумовилось низкою об’єктивних та суб’єктивних чинників. По-перше, сам процес розробки проектів кодексів є непростою справою, яка вимагає консолідації зусиль науковців, практиків, народних депутатів. По-друге, створення кодифікаційних актів такого рангу вимагає чималих фінансових витрат. По-третє, законодавчий матеріал, що систематизується, повинен об’єктивно потребувати кодифікації. По-четверте, значну роль у певному затягуванні прийняття кодексів зіграли політичні амбіції та небажання пошуку компромісу окремими політиками та науковцями. По-п’яте, в Україні, на жаль, не розроблено науково-теоретичних рекомендацій щодо правил підготовки та прийняття кодифікаційних актів за окремими галузями права [27, С. 5].

Важливим кроком до створення системи законодавства України стало прийняття та схвалення Кримінального, Бюджетного [2], Земельного [3], Цивільного [7], Господарського, Митного та Сімейного кодексів [5]. Однак, певна невизначеність прийняття цих актів, колізійність їх норм (особливо це простежується на прикладі Цивільного та Господарського кодексів), відсутність обґрунтованих науково-теоретичних рекомендацій щодо правил підготовки кодифікаційних актів знову ж таки призвела до декларативності деякіх їх положень.

Отже, стан галузевого законодавства на сучасному етапі не зважаючи на прийняття важливих кодифікаційних актів суттєво не поліпшився. З одного боку, велика кількість прийнятих законів свідчить про значне реформування законодавства в напрямку, визначеному Конституцією України, з іншого – законодавство залишається суперечливим; механізм його реалізації є декларованим. Тому механічне зростання кількості нових законів у майбутньому може мати негативні наслідки для системи законодавства, оскільки воно само по собі не може ліквідувати існуючі недоліки.

ВИСНОВОК

Отже, питання про структурування право, зокрема його розподілу на галузі та підгалузі, є одною з центральних проблем юридичної науки та практики. Без його вирішення неможливе подальше удосконалювання діючого законодавства суб’єктами кодифікаційної діяльності з метою поліпшення його якості та підвищення правового регулювання суспільних відносин. Адже, як зазначає відомий український дослідник П.М. Рабинович систем права є "об’єктивною основою систематизації законодавства" [15, С. 79].

Досвід існування України як суверенної держави переконливо свідчить, що швидко і кардинально змінити правову систему у відповідності з реальними економічними і політичними умовами, сформувати національну законодавчу систему, виробити надійні механізми реалізації прийнятих законів досить складно. Тому вкрай потрібна розробка нової, науково обґрунтованої стратегії й тактики розвитку галузевого національного законодавства, яка буде мати як наукове, так і практичне значення. Одними із суттєвих теоретичних питань, які вимагають негайного вивчення і мають надзвичайно велике практичне значення, є дослідження поняття, ролі та значення понять "галузь права" та "галузь законодавства".

Вдосконалення галузевої структури права в Україні неможливо без подальшої систематизації та кодифікації національного законодавства. Кодифікований акт, звичайно, очолює систему взаємопов’язаних нормативних актів, що утворюють певну галузь, підгалузь чи окремий інститут законодавства. Тож, великого значення набуває загальна кодифікація (кінцевою метою якого може бути створення загального "кодексу кодексів"), галузева кодифікація законодавство тієї чи іншої галузі права (Цивільний, Трудовий, Кримінальний кодекси тощо), а також спеціальна (комплексна) кодифікація, що включає акти тієї чи іншої підгалузі, інституту чи однорідного комплексу законодавства (Податковий, Лісовий, Митний кодекси тощо).

Провідні вітчизняні правознавці дійшли думки, що чинне галузеве законодавство періодично потрібно систематизувати та впорядковувати. В результаті буде досягнута певна системність правових актів і юридичних норм. Без систематизації нормативно-правових актів неможливо удосконалити галузеве законодавство, привести його до певної системи, а недосконалість чи відсутність упорядкованості в нормативному матеріалі спричиняє недоліки у процесі правотворчості. Право ж повинно адекватно відповідати на виклики часу, бути ефективним та модерновим. Доки ж в Україні будуть діяти галузеві закони або ж навіть кодексі, що досталися "у спадок" з радянських часів, сталий розвиток нашої країни як демократичної та правової державі буде утруднений.

Список використаної літератури

Нормативно-правові акти

1.  Конституція України: прийнята Верховною Радою України на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.

2.  Бюджетний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 37-38. – Ст. 189.

3.  Земельний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3-4. – Ст. 27.

4.  Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35-36, 37. – Ст. 446.

5.  Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21-22. – Ст. 135.

6.  Цивільний процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40-41, 42. – Ст. 492.

7.  Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – С. 356.

Підручники

8.  Васильєв А.С., Борщевський І.В., Іванов В.В., Канзафарова І.С., Притченко Р.С., Труба В.І. Теорія права і держави: Підручник. – Харків: Одіссей, 2007. – 447 с.

9.  Кельман М.С. Мурашин О.Г. Загальна теорія держави і права: Підручник. – К.: Кондор, 2006. – 477 с.

10.  Лисенков С.Л., Колодій А.М., Тихомиров О.Д., Ковальський В.С. Теорія держави і права: Підручник / За ред. С.Л. Лисенкова. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 448 с.

11.  Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. – 656 с.

12.  Теорія держави і права: Академічний курс: Підручник / За ред. О.В.Зайчука, Н.М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

Наукові видання

13.  Антоненко В.О. Кодифікація як самостійна форма систематизації правових джерел // Форум права. – 2009. – № 3. – С. 35-42.

14.  Лук’янець Д. Про структуру системи права // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 12. – С. 3-6.

15.  Рабинович П. Система права – об’єктивна основа систематизації законодавства (гносеологічний аспект) // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – К., 1999. – С. 305-311.

16.  Оніщенко Н.М. Правова система і держава в Україні. – К., 2002. – 131 с.

17.  Погорєлов Є.В. Право як система (загально-теоретичний аспект) // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия "Юридические науки". – 2008. – Т. 21 (60). – № 1. – С. 50-60.

18.  Проскуряков П.Д. Понятійний апарат учення про принципи трудового права // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2009. –№ 3. – С. 182-189.

Навчальні посібники

19.  Бабкіна О.В., Волинка К.Г. Теорія держави і права у схемах і визначеннях: Навч. посібник. – К. : МАУП, 2004. – 144 с.

20.  Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія права і держави: Навч. посібник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців "Правова єдність", 2008. – 270 с.

21.  Луць Л.А. Загальна теорія держави та права: Навчально-методичний посібник. – К.: Атіка, 2007. – 412 с.

22.  Рабинович П.М. Основи загальної теорії держави та права: Навч. посібник. – К.: Атіка, 2001. – 174 с.

23.  Сухонос В.В. Теорія держави і права: Навч. посібник. – Суми: Університетська книга, 2005. – 536 с.

24.  Федоренко Г.О. Теорія держави і права: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. – К.: КНЕУ, 2006. – 232 с.

Автореферати дисертацій

25.  Граціанов А.І. Процес систематизації та уніфікації законодавства і розвиток правової системи України: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2004. – 18 с

26.  Жолнович О.І. Система трудового права України: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.05 / Львівський національний університет ім. І. Франка. – Львів, 2008. – 16 с.

27.  Рогач О.Я. Кодифікаційні акти в системі законодавства України: Автореф. дис... канд. юрид. наук / Київський національний університет ім. Т. Шевченка. – К., 2003. – 19 с.

28.  Ямненко Т.М. Фінансове право: галузь права, навчальна дисципліна і наука: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. – К., 2004. – 19 с.