|
Основною формою реагування омбудсмана
є подання, що містять пропозиції (приписи) про зміну або доповнення рішень, якими
порушені права і свободи людини, чинної правозастосовчої практики. Омбудсман також
може в усній формі вимагати від керівників, службових осіб органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, незалежно від
форми власності відновлення порушеного права громадянина і відшкодування йому заподіяної
шкоди.
Особливе значення мають щорічні подання
омбудсмана та спеціальні доповіді, в яких розкривається стан додержання та захисту
прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого
самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями
незалежно від форми власності і даються рекомендації щодо їх усунення та поліпшення
стану забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
Як правило, порушення прав і свобод
усуваються одразу після їх виявлення омбудсманом. Однак трапляються і випадки невиконання
вимог омбудсмана.
З метою підвищення ефективності захисту
прав і свобод омбудсманом в окремих країнах йому надано право звертатися до органів
конституційної юрисдикції.
Так, звертатися до Конституційного
Суду мають право омбудсмани Іспанії, Польщі, Російської Федерації, Угорщини, України
тощо. Коло питань, з якими вони можуть звергатися до органів конституційної юрисдикції,
широке. Зокрема, як вказує М. Савенко, Уповноважений з прав людини Російської Федерації
може звертатися до Конституційного Суду зі скаргою на порушення конституційних прав
і свобод громадян законом, який було застосовано або який підлягає застосуванню
в конкретній справі. Захисник народу в Іспанії може звертатися до Конституційного
Суду з питань неконституційності законів і нормативних актів, що мають силу законів,
та порушення конституційних прав і свобод.
Характерною особливістю інституції
омбудсмана стало те, що її утвердження в більшості країн світу відбувалося в уже
існуючій системі органів державної влади і тому необхідно було враховувати національні,
правові, культурні та інші особливості. Тому, попри єдині принципи концептуальної
побудови цього інституту, у світі важко знайти дві такі інституції, які були б цілком
тотожні. Але можна виділити окремі загальні риси, які об’єднують всі ці інституції
під однією родовою назвою – омбудсмен, хоча в Україні це Уповноважений Верховної
Ради з прав людини, в Іспанії, у ПАР – захисник народу, у Польщі – речник громадянських
прав, у Франції – посередник Французької Республіки, в Литві – контролер сейму,
в Греції – захисник громадян, у Молдові – парламентський адвокат, у Швеції, Фінляндії,
Данії – омбудсман.
Однією з головних функцій омбудсмена,
як виділяє Н.І. Корпачова, у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших
органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів
або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина.
В цьому сенсі важливим невід’ємним правом омбудсмена є право проводити розслідування,
у тому числі й за власною ініціативою, і на їх підставі вносити рекомендації щодо
шляхів відновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозиції стосовно
змін до законодавства або перегляду неправомірної адміністративної практики органів
державної влади. Процедура звернення до омбудсмена максимально неформальна та гнучка,
а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави.
Характерною особливістю є незалежність
інституції, як зазначає А.Б. Зеленцов, що виявляється передусім у високому статусі
посади омбудсмена, яка у більшості країн закріплена Конституцією, а також в обранні
омбудсмена парламентом держави, що забезпечує його незалежність від усіх гілок влади,
включаючи законодавчу. Незалежність омбудсмена передбачає неприпустимість і пряму
заборону втручання у його діяльність органів державної влади, політичних партій,
громадських організацій, засобів масової інформації. В суспільстві омбудсмен виступає
своєрідним арбітром між людиною та владою, тому має діяти незалежно і неупереджено.
В.В. Бойцова наголошує на внутрішньому
аспекті незалежності омбудсмена, який передбачає наявність у нього достатніх фінансових
ресурсів для виконання своїх повноважень, а також з огляду на персоніфікованість
інституції незалежність у здійсненні кадрової та організаційної політики.
У зв’язку з відсутністю у омбудсмена
імперативно-владних повноважень одним з головних засобів його впливу на прийняття
необхідного рішення є гласність та поширення інформації про порушення прав і свобод
людини у державі, передусім шляхом оприлюднення щорічної та спеціальних доповідей.
Наведені характеристики, вважаю, у
своїй сукупності відображають лише найважливіші риси інституції омбудсмена. Залежно
від обсягу повноважень, сфери компетенції та інших факторів умовно можна виділити
кілька моделей омбудсмена в світі.
З вищезазначеного можна зробити висновок
про те, що все ж таки навіть етимологічно омбудсман виконує посередницьку функцію
в представлені та захисті прав та основних свобод свого народу. А наявність різноманітних
типів (моделей) які існують в різних країнах світу вказує лише на те, яким чином
омбудсман здійснює свої повноваження, та які саме додаткові повноваження має омбудсман
для того, що виконувати своє найголовніше призначення – відстоювати права людини.
2. Історія виникнення інституту
омбудсмана в світі та Уповноваженого з прав людини в України
Для того щоб як найширше освітити проблему,
пов’язану із сучасним положенням яке склалося в сфері формування інституту омбудсмана,
як основного захисника прав людини, потрібно звернутися до джерел, які передували
виникненню та з яких бере початок дане явище. Зокрема розглянути історичні передумови
виникнення інституту омбудсмана в різних країнах світу.
Такі науковці як Ю. Шемшученко, Г.
Мурашин та М. Савенко стверджують у своїх дослідженнях, що необхідність встановлення
нагляду за додержанням законів і статутів, чітким виконанням своїх обов'язків державними
службовцями спонукало короля Швеції Карла XII, який певний час перебував за межами
держави (жив у Туреччині), видати у 1713 році закон про введення в Швеції Королівського
омбудсмана. Ця посада надалі отримала назву Канцлера юстиції. Офіційно ж вважається,
що інститут омбудсмана у Швеції засновано в 1809 році. Документом про правління
(конституційний акт) Спеціальний парламентський комісар (омбудсман) для нагляду
за додержанням законодавчих актів парламенту судами та інтими органами влади обирався
парламентом, щоб якось урівноважити широкі повноваження короля з повноваженнями
парламенту.
До цього часу не можна з упевненістю
сказати, які саме соціально-історичні передумови призвели до створення цієї інституції
у Швеції. З одного боку, цьому сприяла притаманна шведам багатовікова традиція верховенства
права та поваги до індивідуальних прав людини, з іншого - гостра боротьба за владу
між шведським королем та парламентом. У результаті, королівська влада була значно
обмежена і парламент отримав право обирати на противагу королівському канцлеру юстиції
парламентського уповноваженого для здійснення незалежного контролю за адміністрацією
та судами. Це дістало відображення в Конституції 1809 р., згідно з якою у правовій
системі Швеції вперше була запроваджена посада омбудсмана юстиції (justitieombudsman).
В деяких джерелах, зокрема на сайті
«центру з прав людини Республіки Молдова», міститься довідка про те, що середньовічному
шведському законодавстві існував поряд з посадою омбудсмана юстиції (justitieombudsman)
агент, уповноважений діяти замість іншої особи (Frostathing).
Характерними ознаками шведської моделі
стали надзвичайно широкі повноваження та сфера компетенції. Так,
омбудсман Швеції здійснює не тільки контроль за:
1)
судами та
місцевими органами адміністрації;
2)
центральними
органами державної влади та управління;
3)
збройними
силами;
4)
посадовими
особами державних підприємств у тому обсязі, в якому вони виконують державно-владні
функції.
А й в тому числі має право:
5)
законодавчої
ініціативи;
6)
ініціювати
дисциплінарне провадження стосовно осіб, які не виконують його вимог;
7)
необмеженого
доступу до документів та протоколів (навіть секретних) тощо.
Багатьма науковцями визнано, що шведський
інститут омбудсмана є першим створеним інститутом, уповноважений стежити за дотриманням
законів органами влади, але, проаналізувавши джерельну базу, на мою думку, це є
науково необґрунтованим твердження, згідно якому були відомі попередні моделі, що
вплинули, у свою чергу, на шведську модель.
Все-таки, історії відомі приклади існування
аналогічних інститутів.
Так, у Давньому Єгипті існувала влада,
що призначається фараонами в цілях розгляду скарг, а в Древній Греції існувала процедура,
згідно якої громадяни мали право звинувачувати чиновника в зловживаннях.
У Римській Республіці призначалися
два цензори, які реєстрували скарги громадян про зловживання імперських чиновників.
Як «plebes tribunus» цензори затверджувалися на посаду Преторіанськім Префектом
строком на два роки. Будучи дійсними захисниками тих, що мають потребу, вони захищали
громадян в судових процесах від претензій військових, а також фінансових установ.
Також відомо, що у Давньому Китаї династія
Хан встановила контроль – «Yuan», уповноважений вирішувати проблеми пов'язані із
зловживаннями чиновників.
Щодо мусульманської цивілізації найвідоміші
інститути, аналоги інституту омбудсмана, існували і в Туреччині і Саудівській Аравії.
Обличчя, зване «mohtachib», було наділене правом анулювання виконавчих розпоряджень,
які протирічать релігійної моралі.
На африканському континенті в Середньовіччі
існував Колегіальний омбудсман, який представлений радою старійшин.
У Саудівській Аравії омбудсман здійснював
свою діяльність у вигляді колегіальної ради і називався Комітетом з скарг. У Арагоне
функції омбудсмана призначалися довічно судді, уповноваженому захищати громадян
від можливих зловживань з боку державних службовців.
У Країні Басків з 1503 існувала посада
адвоката бідняків (Abogado de los Pobres), яка вважається вірогідним попередником
сучасного баскського омбудсмана.
У XV столітті перший інститут, аналогічний
сучасному Шведському Парламентському омбудсману, називався «senechal», який володів
основними судейськими повноваженнями, діяв під авторитетом Імператора і здійснював
нагляд над здійсненням правосуддя в королівстві, але не входило в його компетенцію
підтримувати звинувачення чиновників в трибуналі. Це повноваження було привласнене
тільки в 1605 державному обвинувачеві, який називався Riksfiskalen.
З урахуванням вищевикладеного, треба
відзначити, що хоча існує певна схожість між перерахованими органами і нинішнім
інститутом омбудсмана, але саме шведська система вважається прародителем Парламентського
омбудсмана.
Наступною країною, котра запровадила
інститут омбудсмана у 1919 р., стала Фінляндія, що дуже близька до Швеції за правовою
системою. Тому і модель, запроваджена у Фінляндії, багато в чому схожа на шведську.
Тут широка сфера компетенції і повноважень, серед яких: право ініціювати кримінальне
переслідування голів Верховного та Вищого адміністративного судів Фінляндії, а також
за рішенням парламенту виступати державним обвинувачувачем інших вищих посадових
осіб держави, зокрема членів Державної ради та канцлера юстиції. До того ж, як стверджує
Н. Наулік, модель омбудсмана Фінляндії багато в чому схожа на шведську, і це, на
думку науковців, пов’язано із близькими правовими системами та традицією, спільної
діяльності Швеції і Фінляндії.
Після Другої світової війни починається
активне поширення ідеї інституту омбудсмана в Європі. Цей період характеризується
значним посиленням виконавчої влади та її регламентуючої ролі в усіх сферах суспільного
життя, що, у свою чергу, зумовило потребу в додаткових засобах контролю за діяльністю
органів адміністрації.
У 1952 р. інституція омбудсмана заснована
в Норвегії. Спочатку її функції були обмежені лише контролем за збройними силами
країни, і лише у 1962 р. було створено відповідний орган для контролю за цивільною
адміністрацією.
Попри успіх шведської моделі, для більшості
країн світу інститут омбудсмана став відомим лише після створення служби омбудсмана
в Данії у 1953 р. Саме ця модель, на мою думку, отримала найбільше визнання в світі.
Повноваження датського омбудсмана були дещо вужчими порівняно з його шведськими
колегами, але водночас це був перший успішний експеримент щодо впровадження нової
інституції в країні, де, по-перше, діяв принцип міністерської відповідальності уряду
перед парламентом, а, по-друге, тривалий час існував судовий контроль за діяльністю
адміністрації, якого не знали Швеція і Фінляндія.
Наступною країною, де було запроваджено
інститут омбудсмана стала Німеччина. Так, К.Б. Трумпель, дослідник права ФРН, згадує
що У 1957 р. було засновано інститут
Уповноваженого Бундестагу для оборони Західної Німеччини, а згодом, у 1974 р. –
інститут омбудсмана із справ громадської адміністрації землі Рейнланд-Поральц; у
1979 р. – омбудсман із захисту особистих даних у Західній Німеччині; у 1988 р. –
омбудсман із соціальних питань землі Шлезвіч-Гольдштейн. Досить актуальними серед
німецьких політиків є три питання: чи повинна Конституція передбачати положення
про омбудсмана; чи потрібне створення омбудсмана із соціальних питань; чи можливе
запровадження омбудсмана у формі секретаря-прем’єра (який існує в Макленбурзі-Ворпомерні
з 1991 р.).
На мій погляд, саме з започаткуванням
інституту омбудсмана в країнах Скандинавії розпочинається активне поширення цієї
ідеї до інших країн Європи, Америки, Азії та Африки.
Страницы: 1, 2, 3
|
