Дещо специфічного забарвлення набуває інститут необхідної самооборони щодо посадових і службових осіб правоохоронних органів. Це насамперед пов’язано із їхнім правовим статусом як суб’єктів владних повноважень. Як відомо із теорії права для діяльності останніх характерний принцип «Дозволено все, що передбачено законом», Конституція України також закріплює положення, що в своїх діяльності представники влади повинні неухильно додержуватись Конституції України, законів, діяти у межах повноважень, наданих їм у встановленому законом порядку державою. Законами України на працівників правоохоронних органів покладено обов’язок захищати життя, здоров’я, права та свободи людини, тому можна вважати, що як для суб’єкта здійснення влади, необхідна оборона щодо прав та інтересів осіб та держави є обов’язком кожного працівника силового відомства. Щодо можливості необхідної оборони проти незаконних дій посадових осіб, то в доктрині кримінального права погляди вчених дещо розходяться.

Так, В.Н. Козак визначав, що суспільно-небезпечні посягання як основні умови, які визначають стан необхідної оборони, приводять до висновку, що службове або посадове становище особи не може мати значення в разі вирішення питання про можливість необхідної оборони проти незаконних дій вказаних осіб, тому що воно не виключає можливість скоєння такими особами злочинного посягання.[7, c. 149]. М. І. Якубович також підкреслює, що необхідна оборона неприпустима проти правомірних дій посадової особи, але в разі скоєння такою особою злочинних дій (наприклад, насильства над особою) при наявному перевищенні влади, така особа може завдати ту чи іншу шкоду посадовій особі. І.С. Тишкевич визнає, що розповсюдження на захист від посадових злочинів загальних правил про необхідну оборону виходить з принципів демократизму, рівності усіх громадян перед законом та поєднання суспільних та власних інтересів[14, c. 129].

Але разом з тим, деякі дослідники права необхідної оборони пропонували обмежувати право необхідної оборони проти незаконних дій посадових осіб. На їх думку, застосування права необхідної оборони проти незаконних дій таких осіб припустиме лише у випадках злочинного посягання ними на особистість потерпілої особи, а інших випадках така оборона неприпустима[12, c. 300]. Я вважаю, що все ж таки особа повинна мати можливість в повному обсязі реалізувати право на необхідну самооборону щодо посадових і службових осіб, оскільки в умовах сьогодення, коли в практиці діяльності правоохоронних органів часто трапляються випадки зловживання владою або службовим становищем, це право є дієвим способом захистити своє життя та здоров’я.

Слід відмітити також таке поняття як провокація необхідної оборони. Провокацією необхідної оборони називається провокація посягання, тобто такі дії, які вчиняються з метою викликати на себе напад, щоб використати його як привід для вчинення протиправних дій, посилаючись на те, що був змушений оборонятися, тобто знаходився в стані необхідної оборони[20, c. 191].За правилами необхідної оборони нападаючий і обороняючий себе (чи інших осіб) ніколи не можуть помінятися місцями: тобто нападаючий не може стати обороняючим себе, а той, хто захищається, не може стати нападаючим[19, c. 20]. Отже для визначення стану необхідної оборони дуже важливо встановити – хто нападаючий, а хто захищає себе. Саме тому необхідна оборона проти необхідної оборони – неможлива.

Другий елемент(після суспільно-небезпечного посягання), що характеризує підставу необхідної оборони, — це наявність у того, хто захищається, потреби в негайному відверненні чи припиненні наявного суспільна небезпечного посягання. Така потреба виникає тоді, коли зволікання з боку того, хто захищається, в заподіянні шкоди тому, хто посягає, загрожує негайною і явною шкодою правоохоронюваним інтересам. Таким чином, надаючи громадянам право на необхідну оборону, закон має на увазі лише такі випадки захисту, за яких громадянин змушений невідкладно заподіяти шкоду тому, хто посягає, з тим, щоб відвернути чи припинити посягання та ефективно здійснити захист

Якщо ж така невідкладна потреба ще не виникла або, навпаки, вже минула, то й стан необхідної оборони або ще не виник, або, виникнувши, вже закінчився. І перший, і другий випадки свідчать про відсутність стану необхідної оборони

2. Ознаки правомірного заподіяння шкоди в стані необхідної оборони

Виходячи з того, що необхідна оборона полягає у активних діях, які можуть спричинити певну шкоду посягаючому, вона повинна відповідати ознакам правомірності, тобто здійснюватись у визначених межах. Закон не визначає цих меж, хоча і згадує про них. Питання про їх дотримання повинно вирішуватись у кожному конкретному випадку на підставі загальних правил, вироблених теорією і практикою.

Ці межі визначаються: інтенсивністю нападу; характером інтересу, який підлягає захисту. Перше залежить від того, які засоби застосовуються при нападі, з якою швидкістю діє нападник, яке співвідношення сил та можливостей сторін, який ступінь реальної небезпеки, що створена нападом, кількість тих, хто нападає та ін. Друге визначає конкретний інтерес або право, яке поставлено під загрозу нападом. Звичайно, найвища цінність - право на життя та здоров'я особи (до речі, саме вони найчастіше стають об'єктами захисту), але не можна применшувати значення й інших інтересів та прав особи.

Само спричинення шкоди особі, яка здійснювала напад, не обов'язково свідчить про наявність необхідної оборони. Для того щоб таке спричинення було визнано правомірним, учиненим в стані необхідної оборони, дії особи, яка її застосовує, повинні відповідати умовам правомірності необхідної оборони.

Закон у повному обсязі не дає визначення цих умов. Деякі з них знайшли своє законодавче закріплення, інші випливають з постулатів кримінального права і конкретизуються теорією та практикою його застосування.

Умови правомірності необхідної оборони поділяються на дві групи: умови, які встановлюють наявність обставин, що дають можливість діяти за правилами необхідної оборони (умови, які відносять до нападу); умови правомірності дій особи, яка здійснює оборону (умови, які відносять до оборони).

Умови, які встановлюють наявність обставин, що дають можливість діяти за правилами необхідної оборони (умови, які відносять до нападу), включають в себе такі характеристики нападу:

♦ суспільна небезпечність діяння, яке утворює напад;

♦ наявність нападу;

♦ дійсність (реальність) нападу.[24, c. 171-172].

Одним з критеріїв правомірності необхідної оборони є кримінально-правова заборона на те діяння, якому протистоїть особа, що захищається. Посягання повинне носити протиправний, злочинний характер. Але можлива перспектива притягнення особи, що посягає до кримінальної відповідальності не є обов'язковою і необхідною умовою захисту. Оборонятися можна і від суспільно небезпечних дій осіб, які не можуть притягтися до кримінальної відповідальності унаслідок,наприклад, недосягнення віку кримінальної відповідальності або неосудності. Тобто, навіть якщо нападаючий, як то кажуть, з довідкою, але його дії об'єктивно суспільно небезпечні, то ніяких виключень з правил необхідної оборони не передбачено. Оскільки кримінальний закон називає посягання суспільно-небезпечним, воно повинно носити об'єктивно протиправний характер. Із закону видно, які об'єкти (відносини, що охороняються правом) можуть захищатися шляхом спричинення шкоди нападаючому. Це – все ті права і інтереси, які охороняються кримінальним законом.

Очевидно, що стан необхідної оборони найбільш актуальний при замаху на вбивство, спричиненні тілесних ушкоджень, розбої, згвалтуванні, при вимаганні, хуліганстві і інших проявах насильницького характеру. Проте, не варто думати, що право на захист визначається ступенем суспільної небезпеки. Останнє впливає лише на межі оборони. Таким чином, самозахист можливий і при посяганні невисокої суспільної небезпеки, включаючи, наприклад, образу, наклеп і ін. (нагадаємо, що інститут необхідної оборони передбачений і адміністративним законодавством). Отже за загальним правилом виникнення стану необхідної оборони не залежить від ступеню небезпеки посягання. В зв'язку з цим актуальне питання лише про межі необхідної оборони. Проте не можна «оборонятися» від законних, нехай навіть небажаних і не зовсім пристойних дій. Наприклад, увійшовши до вагону приміської електрички, літнього віку Крилов зажадав від молодих людей поступитися йому місцем. Підхмелені парубки у відповідь розсміялися, заявили, що теж втомилися, і запропонували пошукати інше місце (До речі, вільні місця в глибині вагону дійсно були). Крилов, обурений таким цинізмом, ударив палицею в обличчя одному з парубків, заподіявши тілесні ушкодження. При всій повазі до старості дії Крилова не можна визнати правомірними.

Позбавлений права на захист і правопорушник, чиї дії припиняються посадовими особами або громадянами. Протидія особам, що здійснюють правомірне затримання, доставку у відповідні органи влади і т. п., також знаходиться за рамками необхідної оборони і, отже, не звільняє від відповідальності за спричинення шкоди. В той же час не виключається захист від неправомірних дій посадових осіб, включаючи незаконне затримання, або від дій, що перевищують межі необхідної оборони.

Посягання, з точки зору підстав для необхідної оборони, повинне розумітися як будь-яке діяння, направлене на досягнення суспільно небезпечних наслідків, або як загроза вчинення такого діяння. Останнє означає всяке вираження наміру реально заподіяти шкоди правам і законним інтересам особи, що обороняється або інших осіб.

Посягання повинно бути наявним. Це означає, що мають бути визначені початковий та кінцевий моменти здійснення посягання, протягом часу між якими і можлива необхідна оборона. Закон визнає наявність необхідної оборони тоді, коли шкода наноситься для негайного відвернення посягання чи припинення посягання. Тобто, наявна ситуація, коли напад з очевидністю і неминучістю має статися в даний момент, або вже почав вчинятися, і отже, наявний замах на злочин. Подібний стан речей визначає початковий момент посягання.

"Слід також мати на увазі, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з'ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема, спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну" (ч. 2 п. 2 вказаної постанови).

Згідно з ч. 2 ст. 15 Закону України "Про міліцію": "Спроба особи, яка затримується працівником міліції з вогнепальною зброєю в руках, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутись до зброї дає працівникові міліції право застосовувати вогнепальну зброю".

Кінцевий момент посягання визначається тим, що загроза небезпеки минає повністю й остаточно: напад припинено самим посягаючим чи йому покладено край захистом (затримання, втеча нападника тощо). Але при цьому необхідно, щоб така ситуація адекватно оцінювалася тим, хто веде необхідну оборону. Він повинен усвідомлювати, що посягання дійсно закінчено.

При вирішенні питання, чи не із запізненням застосовано оборону, слід виходити з того, що для особи, яка обороняється, за обставинами повинно бути очевидним, що в застосуванні заходів захисту відпала необхідність. Якщо таке переконання було відсутнє і той, хто захищався, допустив помилку щодо необхідності продовжувати захист, то треба вважати, що він перебував у стані необхідної оборони. "Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання" (ч. З п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону»).

Передчасна і запізніла "оборона" не може розглядатись як обставина, що виключає злочинність діяння. Відповідальність за нанесену в таких умовах шкоду настає на загальних підставах. Адже подібні дії носять характер самочинної розправи, бо є очевидним, що посягання можливе тільки у майбутньому або остаточно закінчилось.

Тому різні "охоронні" дії запобіжного характеру (закладання мін, застосування електроструму, встановлення самострілів тощо) визнаються незаконними( тим більше, потерпілими можуть стати абсолютно сторонні люди) і залежно від обставин справи, відповідальність настає за умисне або необережне нанесення шкоди[22, с. 191-193].

Посягання має бути реальним, тобто, існувати в об’єктивній дійсності, а не в уяві особи, яка обороняється. Дійсність посягання є складовою частиною його наявності. Вчені, що включають в умови правомірності ознаку дійсності, вважають, що вона свідчить про те, що посягання існує реально, в об'єктивній дійсності, тоді як ознака наявності має певні тимчасові рамки, тобто посягання почалося (або неминуче почнеться в наступний момент) і ще не закінчилося. Однак трапляються випадки, коли реального посягання не існує і особа не правильно розцінивши дії іншої особи, помилково сприймає їх як посягання на своє життя, здоров'я або інші права та інтереси. Такі ситуації в науці кримінального права дістали назву уявної оборони. уявної оборони як самостійної обставини, що виключає злочинність діяння.

У п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 28 червня 1991 року «Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань» зазначалося, що судам необхідно відрізняти необхідну оборону від мнимої (уявної) оборони, коли особа, помиляючись щодо реальності посягання і вважаючи, що вона захищає правоохоронювані інтереси, заподіює шкоду іншій особі. Якщо особа, перебуваючи в стані мнимої оборони, з урахуванням конкретних обставин не повинна була чи не могла усвідомлювати відсутність реального посягання, а заподіяна нею шкода не перевищувала ту, яка була б допустимою в умовах реального посягання, її дії повинні розглядатись як вчинені без вини і прирівнюватись до необхідної оборони[5, с 542].

Страницы: 1, 2, 3