Корективи до прийнятого V Всесоюзним з'їздом Рад першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства країни внесла верхівка ЦК ВКП(б) на чолі зі Сталіним без погодження з верховним органом влади - з'їздом Рад СРСР. Наслідки здійсненого наприкінці 1929 р. під тиском Сталіна і його найближчого оточення повороту для народного господарства і долі мільйонів громадян виявилися надто тяжкими. Таке "підхльостування" індустріалізації обернулося невиконанням основних завдань п'ятирічки. На початку 30-х років було повністю покінчено з приватним капіталом в економіці. Процес витіснення непманів найбільш активно відбувався протягом 1928-1929 рр. Одним з основних засобів тиску на приватний капітал в народному господарстві України була жорстка податкова політика радянської влади. Але використовувалися й запозичені від епохи "воєнного комунізму" примусові заходи, наприклад, під час хлібозаготівельної кампанії 1928 року. До селян - власників хліба, які ухилялися від здачі хлібних лишків за державними цінами, органи влади застосовували надзвичайні заходи, зокрема притягували до кримінальної відповідальності. Згортання непу негативно позначалося на найважливішій системі економічних відносин - відносин між містом і селом.

Повною відмовою від засад непу в сільському господарстві було проведення суцільної колективізації, яка розпочалася наприкінці 1929 р., що фактично означало початок реставрації воєнно-комуністичної політики. З метою забезпечення успіху цієї небувалої в історії людства акції партійно-державна верхівка на чолі зі Сталіним протиставила найбідніші верстви села найзаможнішим та експроприювала останніх під гаслом "ліквідації куркульства як класу" і "загострення класової боротьби". Наслідки колективізації були жахливими. Накладена на колгоспи безрозмірна продрозверстка, жорстка регламентація їхньої господарської діяльності тощо призвела до глибокої деградації продуктивних сил села й нарешті - до голоду початку 30-х років.

Зі згортанням непу створювалася суворо централізована командно-адміністративна система керівництва народним господарством України. Новий господарський механізм грунтувався на директивному плануванні, а не на економічних засадах.

Розділ ІІ. Державний лад України початку 20-х років.

Формально правову основу організації та діяльності державного механізму республіки на початку 20-х років визначала Конституція УСРР 1919 р.

Відповідно до неї найвищими органами державної  влади були Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК і Рада Народних Комісарів. У 1921-1922 рр. в їхній роботі відбулися певні зміни. Так, Всеукраїнський з'їзд Рад, який за Конституцією мав скликатися ВУЦВК не рідше як двічі на рік, став збиратися лише один раз. За постановою V Всеукраїнського з'їзду Рад "Про радянське будівництво" ВУЦВК повинен був розглядати всі декрети, які встановлювали загальні норми політичного та економічного життя. Президія ВУЦВК зобов'язувалася публікувати проекти не пізніше ніж за два тижні до сесії ВУЦВК. Крім того, передбачалося скликати чергові сесії ВУЦВК не рідше ніж один раз на два місяці. Проте періодичність сесій невдовзі була змінена. Постановою Президії ВУЦВК від 8 березня 1922 р. вони мали скликатися не менш трьох разів на рік і на більш тривалі строки. Подальшого розвитку набули і коституційні положення про Раду Народних Комісарів щодо посилення її ролі в усіх сферах життя країни та уточнення правового становища уряду республіки. Раднарком як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади здобував право розглядати і розв'язувати всі невідкладні загальнодержавні питання, в тому числі заходи законодавчого характеру. Все це свідчило про те, що поглибився процес посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої.

У зв'язку з переходом до мирної господарської діяльності Українську Раду трудової армії було реорганізовано в Укрекономраду, яка одержала статус економічної комісії при Раднаркомі УСРР і була виключена з числа законодавчих органів. Все це знайшло своє закріплення в положенні "Про Українську Економічну Раду" від 28 вересня 1921 р.

Беспосереднє управління більшістю промислових підприємств перейшло до губраднаргоспів, діяльністю яких керував Укрраднаргосп згідно  з єдиним державним господарським планом. Відбулися також зміни організаційної структури наркоматів, уточнювалися їхні завдання, компетенція.

Нові умови потребували перебудови роботи й місцевих органів влади. Законодавчим актом, спрямованим на дальше зміцнення Рад як місцевих органів державної влади, уточнення їхніх взаємин із вищими органами та посилення їхньої ролі і умовах мирної господарської діяльності, стала постанова V Всеукраїнського з'їзду Рад про радянське будівництво. Встановлювалося, що рішення місцевих з'їздів Рад можуть скасовуватися в разі необхідності лише вищими з'їздами Рад, їхніми виконкомами та ВУЦВК і його Презідією. Ніякі інші органи влади та управління такого права не мали. Обмежувалося права не мали. Обмежувалося право губвиконкомів припиняти проведення в життя розпоряджень окремих наркоматів. Важливе значення мало положення про те, що центральні відомства повинні були провадити всі справи через місцеві ради та їхні відділи. Тим самим місцеві Раді та виконкоми визнавалися єдиними повноважними і повноправними органами державної влади на місцях.

30 березня 1921 р. Президія ВУЦВК видала постанову "Про регулярні перевибори Рад і про скликання в установлені строки з'їздів Рад". Згідно з нею перевибори місцевих Рад - міських, сільських і селищних, волвиконкомів, а також сільських і волосних КНС - проводяться через кожні шість місяців, а з'їзди Рад губерній і повітів скликаються не менше ніж два рази на рік. У березні 1921 р. ВУЦВК знову розглянув питання, пов'язані з виборами та діяльністю Рад. Своєю постановою він встановив, що перевибори місцевих Рад і скликання місцевих з'їздів Рад провадяться один раз на рік.

У січні 1922 р. розпочалася робота з підготовки реформи адміністративно-територіального устрою УСРР, де все ще зберігалися волості, повіті і губернії. Постановою ВУЦВК "Про адміністративно-територіальний поділ України" від 1 лютого 1922 р. закладалися правові основи адміністративно-територіальної реформи УСРР. ВУЦВК поставив завдання підготувати зміну адміністративно-теріторіального поділу республіки за єдиним планом на основі наукових даних і господарсько-економічних вимог.

Дійсний переход до нової економічної політики змішував відмовитись від методів воєнного комінізму, беззаконня, позасудової репресії тощо. Важливе значення у цьому відводилося перебудові судової системи і створенню державної прокуратури - органу з нагляду за дотриманням законності на території всієї республіки.

28 червня 1922 року ВУЦВК затвердив "Положення про прокурорський нагляд". Прокуратуру УСРР очолював як прокурор республіки народний комісар республіки народний комісар юстиції УСРР М.О. Скрипник. Місцевими органами прокуратури були призначувані прокурором УСРР прокурори губерній, які мали помічників, у тому числі у повітах, що також призначалися і звільнялися прокурором УСРР. 2 жовтня 1922 р. було прийнято Положення про адвокатуру.

Основою судової реформи стала постанова ВУЦВК від 16 грудня 1922 р., якою затверджувалося "Положення про судоустрій УСРР". Існуючі до цього судові органи (революційні трибунали, народні суди у різноманітних складах, Вищий судовий контроль Наркомюсту УСРР) скасовувались, і утворювалася єдина система судових установ, яка складалася з трьох ланок: народний суд (у складі або постійного нарсудді, або постійного нарсудді і двох нарзасідателів), губернський суд і Верховний суд УСРР.

Постановою ВУЦВК від 22 березня 1922 р. була скасована Українська надзвичайна комісія для боротьби з контреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою. Ліквідовувалися і місцеві органи цієї комісії.При наркоматі внутрішніх справ УСРР утворювалося Державне політичне управління для боротьби з контреволюційними виступами, шпигунствами, контрабандою тощо. Справи про злочини проти радянського ладу підлягали згідно із законом розгляду в судовому порядку. На жаль, на практиці досить швидко від цього відмовилися. Поновилися свавілля, позасудові репресії ("трійки", особливі наради тощо). Поступово знову одержали поширення методи "червоного терору".

Розділ ІІІ. Україна та утворення Союзу РСР.

Договірні відносини між УСРР та РСФРР

 у 1921-1922 рр.

Незалежні радянські республіки, хоч формально і мали статус "самостійних" держав, були тісно пов'язані між собою, причому роль центру відігравала Російська Федерація, навколо якої гуртувалися всі інші республіки. Прагнення до об'єднання зумовлювалося економічними зв'язками між республіками, що складалися протягом тривалого часу,  однаковою політичною структурою, а також активною об'єднавчою політикою безмежно зацентралізованої правлячої більшовицької партії, в структурі якої керівні комітети партії у національних республіках, хоч і називалися центральними, насправді користувалися не більшими правами, ніж обласні або губернські парткоми в РСФРР, і тому змушені були підкорятися рішенням ЦК РКП(б). Республіки формально розцінювали ці зв'язки як федеративні.

Формування радянської федерації відбувалося на основі підписаних наприкінці 1920 - на початку 1921 р. союзних договорів між РСФРР та іншими республіками. Так, 28 грудня 1920 р. представники РСФРР Ленін і Чичерин та представник УСРР Раковський підписали в Москві договір про воєнний і господарський союз між Російською Федерацією і Україною. У ньому наголошувалося, що обидві республіки визнають "незалежність і суверенність" кожної із сторін і укладають цей договір, усвідомлюючи необхідність "згуртувати свої сили з метою оборони, а також в інтересах їхнього господарського будівництва". Для практичного здійснення цих завдань об'єднувалися сім наркоматів обох республік: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення,  пошт і телеграфів. За договором об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх уповноважених. Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди Рад і ВЦВК, до складу яких включалися представники УСРР. У лютому 1921 р. договір ратифіковано V Всеукраїнським з'їздом Рад.

Постановою Раднаркому УСРР від 25 січня 1921 р. "Про уповноважених РСФРР при Раднаркомі УСРР" встановлювалося, що призначувані наркоматами РСФРР уповноважені при Раднаркомі УСРР затверджуються ВУЦВК і входять до складу Раднаркому УСРР на правах народних комісарів. У своїй діяльності вони керуються законоположеннями обох республік і відповідальні перед відповідними народними комісаріатами РСФРР і перед органами Центральної радянської влади УСРР. Права і обов'язки уповноважених визначалися окремими положеннями, виданими та затвердженими урядами РСФРР і УСРР протягом 1921 р.

Договірні зв'язки з самого початку мали передумови нерівноправності республік. Надання державним органам РСФРР загальнофедеративних функцій управління ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР, що давало змогу апаратним структурам ігнорувати рішення державних органів України і серйозно послаблювати суверенітет УСРР.

Подальше зростання централізації управління призводило до посилення керівної ролі органів РСФРР у вирішенні навіть суто українських питань. Важливе значення у цьому мало об'єднання господарської діяльності РСФРР та УСРР.

Відповідно до положення "Про Держплан при Раді Праці і Оборони РСФРР" від 8 червня 1922 р. на нього докладалася розробка єдиного державного плану, який "поширюється як на всю РСФРР, так і на союзні радянські республіки". Таким чином, Держплан перетворювався в загальнофедеративний орган.

Поступово у державних органах РСФРР зосереджується управління найважливішими галузями української промисловості. В рішеннях ІХ Всеросійського з'їзду Рад та IV Всеросійського з'їзду раднаргоспів була розроблена єдина система управління промисловістю всій договірної федерації. Промисловість розподілялася на загальнофедеративну  і місцеву. ВРНГ РСФРР у цій системі безпосередньо керував загальнофедеративною промисловістю всіх республік. Раднаргоспи республік ставали обласним органами ВРНГ. На цій основі центральне управління кам'яновугільної промисловості Донбасу було підпорядковано безпосередньо Головному палівному комітету РСФРР. Діючи в Україні великі трести ("Укрметал", "Південьсталь", "Сільмаштрест" та ін.) також підпорядковувалися відповідним органам державного управління РСФРР. Здійснювалася також централізація управління шляхами сполучення, зв'язком, торговельним флотом тощо. Такі ж процеси підпорядкування українських галузей виробництва органам РСФРР відбувалися в легкій промисловості, торгівлі. У 1922 р. управління транспортом і зв'язком на території України повністю перейшло до органів РСФРР.

Договірна федерація, яка розвивалася в 1921-1922 рр., мала істотні вади. В її основу віжразу ж було покладено принцип нерівності суб'єктів об'єднання. РСФРР мала серйозні переваги над іншими договірними. Так, Всеросійський з'їзд Рад і ВЦВК ставали загальнофедеративними представницькими органами, залишаючись разом з тим органами влади однієї з республік. Союзні функції віддавалися Раді Праці і Оборони. Держплану ВРНГ РСФРР, деяким російським наркоматам. В об'єднаних галузях державного управління нормативні акти РСФРР були обов'язковими в Україні. Все це грубо порушувало федеративну форму, яка передбачає утворення нових союзних структур у вигляді двопалатного представницького органу, федеральної виконавчої влади тощо. Але ніяких спроб створити подібні органи не було зроблено. Пропозиція голови Раднаркому УСРР України Х. Раковського, який ще в 1919 р. пропонував утворити федеративну Раду Республік як верховний орган державного управління союзу республік, залишалася поза увагою. Виходячи з формальних ознак державного об'єднання радянських республік у 1921-1922 рр., деякі автори навіть вважали, що "відносини РСФРР із союзними радянськими республіками побудовані на основах конфедерації".

Страницы: 1, 2, 3, 4