Предметом систематизації, яка здійснюється в системі законодавства, є не юридичні норми, як в системі права, а статті закону у самому широкому значенні цього слова. Вони знаходять своє вираження у нормативних актах, з якими співвідносяться як зміст, і внутрішня, тобто єдино можлива, форма їх існування. Тому стаття закону та нормативні акти складають об’єктивно необхідні первинні елементи системи законодавства, без яких її створення було б неможливим.

На перший погляд може здатися, що первинний елемент системи законодавства – тільки нормативний акт, але не стаття закону, тому що вона не представляє собою певного завершеного юридичного утворення. Але подібна думка спростовується уже просто тим, що в процесі систематизації законодавства можуть бути зведені в одне ціле як різні нормативні акти, так і їх окремі статті, які становляться, таким чином, безпосередніми елементами систематизації. При цьому нормативно-правовий акт не втрачає якості первинного елемента систематизації, навіть коли у ті чи інші підрозділи останньої включається не однохарактерні нормативні акти повністю, а окремі логічні зв’язані частини різних нормативних актів.

У результаті при проведенні систематизації законодавства створюється можливість вибору як між різними по характеру нормативними актами, так і між різноманітними по їх ознаками статтями закону [17; с.50-51].

Отже, предметом систематизації у банківській сфері є банківське законодавство як сукупність нормативних актів (при інкорпорації), і як норма (стаття) банківських нормативно-правових актів (при консолідації та кодифікації).

Зупинимося на історичних аспектах систематизації законодавства та її формах (найвідоміші – інкорпорація і кодифікація). Тільки використавши історичний і теоретико-правовий підходи до дослідження конкретного явища, можна здійснити комплексний аналіз систематизації законодавства.

Процедура систематизації законодавства відома в Україні з давніх давен. Вершиною правового розвитку стародавнього Києва стала поява вже згадуваної „Руської Правди” – одного з великих правових джерел середньовічної Європи. Різноманітність такого та іншого правового матеріалу служить доказом того, що цей акт є збіркою законів, тобто першим систематизованим правовим актом на території нашої держави. Такий результат систематизації дав поштовх до активного законотворення на території сучасної України. На основі цього акта склалися закони та збірники законодавства вищі за культурою та ступенем систематизації. Поява цієї збірки дала потужний поштовх не лише українського законодавства, але і законодавства Росії, Білорусі, та певною мірою Польщі, Литви та інших держав [12; с.134-135].

Згодом норми Руської Правди увійшли до нових систематизованих збірників – Литовських Статутів, які діяли фактично до поділу Польщі. Як зазначає М.Василенко, не було жодного розпорядження або наказу, щоб на Київ поширити польські закони та конституції. Коли ж Литва, Білорусь та Правобережна Україна, по поділах Польщі, відійшли до Росії, їм залишено давні їх закони – Литовський Статут і Конституції. Спочатку жодних спроб обмежити попередні джерела права не було ні за Катерини ІІ, ні за Павла та Олександра І. Правда, деякі зміни було зроблено, та це були поодинокі реформи [6; с.288-290].

Існуюча різноманітність джерел правової системи погано відповідала тим феодально-кріпосницьким відносинам, які дедалі більше утверджувалися в Україні. Прагнучи юридично її оформити, українські феодали висунули ідею скласти кодекс, який був би затверджений царським урядом. Російський уряд також розраховував, що кодифікація сприятиме зближенню українських і загальноросійських норм. Тому в 1743 р. у результаті п’ятнадцятирічної праці спеціальної кодифікаційної комісії вийшов збірник „Права, за якими судиться малоросійський народъ” [7; с.226].

Прорив у систематизаційних процесах здійснив М.Сперанський (1772-1839 рр.), який вивів російську правову науку на новий етап розвитку. Його пропозиції щодо реформування законодавства і правової системи держави взагалі викликають неабиякий інтерес та потребують детального вивчення як революційно нового етапу розвитку і систематизації законодавства на теренах Російської імперії та в Україні, зокрема [2; с.136-137].

Програма систематизації законодавства Сперанського відображала філософсько-правові погляди автора, які базувалися на релігійно-моральних ідеях і принципах природного права. Він зазначав, що основна причина невдач у систематизації законодавства заключається у відсутності теоретичних та організаційних основ законодавчої діяльності, у недостачі юристів, „досвічених законодавців” [9; с.105-106]. Тому для праці над Західною Всезбіркою Сперанський закликав не аби-яких правників, а відомих знавців права [5; с.290].

Систематизавана робота Федора Давидовича, Зібрання Малоросійських прав (1807), конкретно відбила дію факторів автономності права України. Матеріали, хоча і були підготовлені офіційною мовою імперії (на вимогу російських кодифікаторів), наповнені особливим духом українства і передають усе різномаїття праворегулювання відносин у Малоросії.

Для укладання Зібрання Малоросійських прав було використано усе чинне протягом ХVІ-ХVІІІ століть українське законодавство, тобто весь нормативний малоросійський матеріал з часів приєднання України до Московії, включаючи норми звичаєвого та церковного права, що продовжували діяти протягом і після Визвольної війни (1648-1654), норми магдебурзького, саксонського, хелмінського права у польських перекладах, так зване німецьке міське право, Литовський Статут, германські універсали, кодекс „Права, за якими судиться малоросійський народъ”, Екстракт з указів, конституцій та установ з малоросійської частини [7; с.44-45].

Як бачимо, робота з упорядкування такої численної множини нормативно-правовових актів була надзвичайно складною. Однак систематизація була якісно проведена. Можна погодитися з Г.Журбелюк, яка пише, що кодифікація 1807 року продемонструвала доволі високий рівень політико-правової культури всього українського загалу, гнучкості системи права, що є найнеобхіднішою ознакою ефективного праворегулювання суспільних відносин у добу феодалізму [6; с.56].

На західноукраїнських землях також відбувались систематизаційні процеси. Після загарбання Австро-Угорською монархією західноукраїнських земель, було вжито заходів до уніфікації права шляхом зміни польського законодавства на австрійське. У той час австрійська система права вже поділялася на галузі, а тому цивільний, кримінальний і процесуальний кодекси розроблялися окремо [17; с.373]. Протягом 1796-1807 років у Західній Галичині, в Східній Галичині і Буковині була проведена кодифікація законодавства про судовий порядок [2; с.20].

Такі систематизаційні доробки майже не несли на собі відпечаток власне українського права, а кодифікаційна збірка права 1807 року (Зібрання малоросійських прав) стала останнім належно зафіксованим проявом залишків автономності у праві Малоросії аж до національно-визвольних змагань українського загалу у першій чверті ХХ століття [6; с.45].

Погляди дослідників поняття кодифікації ХІХ – першої половини ХХ століття сприяли подальшому розвитку та вдосконаленню вчення про кодифікацію. Важливо відзначити, що в дореволюційний період хоч і проходило деяке змішування понять кодифікації та інкорпорації, але більшість авторів правильно визначали такі основні риси кодифікації, як можливість внесення змін у зміст нормативного акта, створення нових правових норм, прийняття в результаті кодифікації звідного нормативного акта [3; с.30].

Революційні події початку ХХ століття не зупинили розвиток систематизації законодавства. Перша кодифікація радянського законодавства здійснювалася у двадцятих роках. Вона була викликана як необхідністю зафіксувати у найбільш систематизованому вигляді правові форми нових суспільних відносин, так і внутрішніми потребами системи радянського законодавства (наявністю у ній суттєвих суперечностей, прогалин тощо) [7; с.350].

Крім кодифікації, цьому періоду притаманне і проведення інкорпорації законодавства. Так, у 1926 році у СРСР був затверджений план Систематичного Зводу діючих законів СРСР, де акти, які відносяться до кредитної справи, були систематизовані у Сімнадцятій главі [17; с.99].

Друга кодифікація радянського законодавства – це систематизація, яка проводилась у шістедесятих-вісьмидесятих роках ХХ століття. Її основною особливістю було посилення союзних начал, що означало централізацію законодавчого регулювання, посилення уніфікації законодавства. Це виявлялося, насамперед, у прийнятті Верховною Радою СРСР Основ законодавства в усіх важливих галузях права, які вважалися базою для підготовки відповідних їм республіканських кодексів. Серед позитивних моментів кодифікації, В.Чехович називає підвищення рівня правового регулювання, прийняття кодексів як єдиних законодавчих актів, які будуються за визначеною системою; посилення ролі закону в системі державно-правових актів, що в цілому зміцнює правову систему. Кодифікація дала можливість об’єднати суміжні інститути різних галузей права, міжгалузеві інститути [1; с.184-185].

Таким чином, до ХІХ століття інститут систематизації законодавства набув свого теперішнього значення, а у ХХ столітті – знаходить своє широке застосування в різних галузях права. Не є винятком і фінансове право, де використовується інкорпорація для фінансово-правових норм кожної з підгалузей фінансового права, кодифікація для однієї з головних підгалузей фінансового права (бюджетного права) тощо.

Після проголошення незалежності України, систематизація законодавства набула свого нового виразу: вона проявляється у різних систематизаційних формах. Тут ми підійшли до питання про формаційний склад систематизації законодавства.

Процедура систематизації законодавства охоплює деяку сукупність самостійних форм правової діяльності, які, однак, пов’язані одним завданням (удосконалення та упорядкування чинного законодавства) та логікою етапового проведення. Тому в теорії права виділяють декілька поглядів на множину вищезазначених форм. Так, зокрема, думки, що форм систематизації має бути чотири (облік актів, інкорпорація, консолідація, кодифікація) притримуються В.Нерсесянц [150; с.348], О.Зайчук, Н.Оніщенко [11; с.403]. У цей же час М.Кравчук, погоджуючись із трьома останніми формами, не виділяє обліку актів. На його думку, четвертою формою має бути звід законів [1; с.159].

Різноманіття наукових поглядів дає можливість вибрати для систематизації банківського законодавства ті форми, за допомогою яких процедура систематизації буде проведена найбільш якісно. Форми систематизації банківського законодавства являтимуться конкретними кроками щодо удосконалення фінансово-правового регулювання банківської діяльності.

Обираючи форми систематизації банківського законодавства України, потрібно звернутися до міжнародного досвіду з цього питання. Відразу слід відзначити, банківське законодавство різних країн перебуває не на одному етапі розвитку, а тому у кожній державі ступінь необхідності проведення систематизації банківського законодавства є неоднаковим. Є країни, де систематизація потрібна і це питання підіймається неодноразово, а є, де систематизація не набуває резонансного звучання та лише деколи проходить у формі інкорпорації (часом, навіть неофіційної). До другої групи країн відносять, зокрема, Німеччину.

Репутація Німеччини, як провідного банківського центру світу, насамперед пов’язана з досконалістю фінансово-кредитного законодавства. Закони, які регулюють банківську діяльність, поділяються на дві групи: загальні, тобто обов’язкові для кредитних установ на території всієї країни, та особливі – обмежені територією окремих федеральних земель. До першої групи, зокрема, належать: Закон „Про кредитну справу”, „Закон про Німецький Федеральний банк” та ін.

До другої групи входять закони, що видаються урядами федеральних земель (ландтагами) та регулюють діяльність фінансово-кредитних установ регіонального рівня [9; с.151].

Треба сказати, що країн, де питання про проведення систематизації банківського законодавства стоїть досить гостро, є набагато більше. Розглядати систематизацію у банківському секторі усіх держав світу не є доцільним, тому пропонується проаналізувати її з огляду на правову систему (сім’ю), до якої належить певна країна. Так, розглянемо аспекти систематизації банківського законодавства у Франції (романо-германська правова система), а також Великобританії та Сполучених Штатів Америки (відповідно європейський і американський типи англосаксонської правової системи).

Приведення до певного порядку законодавства у Франції спостерігається ще з часів пізнього Середньовіччя, коли законів стало досить багато, але якісного регулювання відносин не було. У цей час юрист і філософ М.Монтень називає помилкою людини те, що вона розраховує на подрібнення законів, яких у Франції більше, ніж у всьому світі. Учений додає, що вважає за краще залишитись зовсім без законів, ніж мати їх у такій кількості [5; с.356-357].

Думалося, що при такій ситуації за багато років до сьогодення повинні були б відбутись якісь зміни. Однак, це не так. Французькі дослідники банківського права К.Гавальда та Ж.Стуфле відзначають, що якби сучасний законодавець зайнявся уніфікацією положень про банки, він би не зміг звести разом історично складене багатоманіття, яке визначається різноманіттям потреб і яке створює очевидні вигоди [6; с.10].

Отже, як можемо спостерігати, множинність нормативно-правових актів, що регулюють банківську діяльність, – спільна риса як французького, так і українського банківського законодавства.

Серед різноманіття банківських актів Франції можна виділити: Основний Закон Про банки (1984), Закон Про діяльність і контроль за діяльністю кредитних установ (1993), Закон Про Банк Франції (1993), яким було проведено реформу державного банківського регулювання [3; с.351], Закон Про Статут Банку Франції (1993). Згідно останнього закону, Банк Франції розробляє і проводить фінансово-кредитну політику з метою забезпечення стабільності цін і виконує свою місію в межах економічної політики уряду [16; с.120].

Страницы: 1, 2, 3