на тему рефераты Информационно-образоательный портал
Рефераты, курсовые, дипломы, научные работы,
на тему рефераты
на тему рефераты
МЕНЮ|
на тему рефераты
поиск
Реферат: Юридичний склад умовно-дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітніх

Говорячи про суб’єктів умовно-дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітніх слід звернути увагу, що позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості (ч. 2. ст. 102 КК). У цьому зв’язку до числа суб’єктів умовно-дострокового звільнення згідно зі ст. 107 КК включаються:

а). особи, засуджені за вчинений у віці до 18-ти років вперше злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий;

б). особи, засуджені за сукупністю злочинів будь-якої тяжкості, або за повторний злочин, у т. ч. й невеликої тяжкості, вчинених у віці до 18-ти років.

Характеризуючи передумову умовно-дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітніх вважаємо, що такою передумовою є засудження особи до певного виду покарання. Порівняння ст. 81 та ст. 107 КК дозволяє побачити, що у випадках відбування покарання за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років зміст цієї передумови суттєво звужено. Передумовою умовно-дострокового звільнення від відбування покарання за загальною нормою (ст. 81 КК) є відбування засудженим одного з таких основних покарань: виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі. Таким чином, у дану передумову включено п’ять видів основних покарань. Згідно ж зі ст. 107 КК, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання за злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, може бути застосоване до осіб, які відбувають покарання у виді лише позбавлення волі. Таким чином, на нашу думку, обмежено законні права засуджених за злочини, вчинені у неповнолітньому віці. Можна відзначити два аспекти зазначеної проблеми. Перший стосується випадків, коли суб’єктом умовно-дострокового звільнення є неповнолітній: умовно-достроково звільнити його від відбування покарання можна лише тоді, коли його засуджено до позбавлення волі. І, якщо відсутності серед передумови цього виду звільнення таких покарань, як службові обмеження для військовослужбовців, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців та обмеження волі можна дати цілком логічне пояснення (адже за чинним кримінальним законодавством України ці види покарань можуть призначатися лише повнолітнім), то виключення з її змісту покарання у виді виправних робіт не видається настільки обґрунтованим.

Власне, ця проблема є похідною від іншої, яка також стосується кримінально-правових аспектів відповідальності неповнолітніх. Як відзначалося у попередньому розділі, український законодавець сконструював систему покарань щодо неповнолітніх „за остаточним принципом": із генеральної, основної системи покарань (побудованої у ст. 51 КК) виключив покарання, які, враховуючи певні (фактичні, юридичні чи моральні) перепони не можуть бути застосовувані до неповнолітніх злочинців. Однак, стосовно створеної таким чином щодо неповнолітніх „усіченої" система покарань фахівці цілком справедливо критично зазначають: стан речей, який склався, є таким, що найбільш розповсюдженим щодо даної категорії засуджених видом основного покарання, яке призначається до реального відбування, стало позбавлення волі. Це підтверджується й оприлюдненою статистикою судової практики. Наприклад, за даними Верховного України, у 2002 році 67,2% від усіх засуджених неповнолітніх були звільнені від покарання з випробовуванням із застосуванням ст. 104 КК, до позбавлення волі було засуджено 4569 неповнолітніх, або 22,7%. Інші види основних покарань застосовуються до неповнолітніх рідко: арешт призначено 98 неповнолітнім, виправні роботи – 48, громадські роботи – 81, штраф – 307 [4, с. 25]. І, хоч відсоток засуджених до виправних робіт є справді відносно невисоким, але можна стверджувати, що кожен з цих засуджених обмежений у праві на умовно-дострокове звільнення на підставах, передбачених ст. 107 КК. Це, на нашу думку, порушує один з головних принципів кримінального права – рівність осіб перед кримінальним законом. „Усічений" вид передумови умовно-дострокового звільнення щодо неповнолітніх у перспективі здатен ще більш негативно відбитися на практичному здійсненні цього заходу [5, с. 23-24].

Як вважають фахівці з кримінального та кримінально-виконавчого права, покарання, не пов’язані з позбавленням волі, поступово витіснятимуть ті, що пов’язані з ізоляцією від суспільства [2]. Стандартні мінімальні правила ООН стосовно заходів, не пов'язаних з тюремним ув’язненням від 14 грудня 1990 р., ухвалений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 45/110 ("Токійські правила"), низка важливих міжнародно-правових документів розроблений в рамках Ради Європи (зокрема, рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № R(92) 16 від 19 жовтня 1992 р. "Європейські правила щодо громадських санкцій і заходів") та деякі інші концептуальні кримінально-правові документи міжнародного рівня недвозначно орієнтують сучасні держави на розширення практики застосування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. Таким чином, якщо прогнози науковців та міжнародні рекомендації виправдаються, то потреба у достроковому звільненні неповнолітніх, засуджених до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, також об’єктивно зростатиме, що вимагатиме внесення відповідних змін до розглядуваного інституту.

Зазначимо, що ст. 81 КК передбачає можливість умовно-дострокового звільнення не лише від основного, але й від додаткового покарання. Однак, ст. 107 КК можливості звільнення від додаткового покарання вже не передбачає. У зв’язку із цим Пленум Верховного Суду України у п. 3 постанови про умовно-дострокове звільнення окремо підкреслює: „Від інших видів покарань (як основних, так і додаткових) такі особи звільненню не підлягають". При цьому кримінальний закон передбачає можливості призначення неповнолітньому засудженому додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Засудженого за злочин, вчинений у повнолітньому віці, може бути достроково звільнено від цього виду покарання, а от якщо вирок винесено неповнолітньому – він позбавлений такого права. Таким чином, тут вбачається порушення принципу рівності громадян перед законом.

На нашу думку, наявність у ролі передумови умовно-дострокового звільнення від відбування покарання лише покарання у виді позбавлення волі служить одним з аргументів на підтвердження соціальної обумовленості цього виду звільнення в першу чергу стосовно неповнолітніх засуджених. Річ не лише у тім, що позбавлення волі на певний строк є найсуворішим видом покарання з тих, що можуть застосовуватись до засуджених неповнолітніх, але й у тому, що, хоча цей вид покарання відомий давно, та можливості його у досягненні соціально позитивних наслідків досить обмежені. Більше того, дослідженнями формування неповнолітніх в умовах соціальної ізоляції (а саме це властиве перебуванню засудженого неповнолітнього у виховній колонії) відзначається, що вони швидше сприймають закони злочинного світу, аніж дорослі. Тому чим молодшою за віком є особа, засуджена до позбавлення волі, тим більша ймовірність того, що вона знову вчинить новий злочин, і тим менший проміжок часу проходить між звільненням та новим злочином [3, с. 145]. З іншого боку покарання, особливо якщо воно пов’язане з позбавленням чи обмеженням волі, зумовлює зміну особою місця проживання, навчання, роботи, помітно послаблює усталені соціально корисні зв’язки засуджених. Соціальні ролі засуджених як членів родини суттєво обмежені чи не виконуються взагалі, а виконання соціальних ролей членів навчального чи трудового колективу суттєво відрізняється від реалізації цих же ролей вільними громадянами [1, с. 6].

Необхідно погодитись, що успішна соціалізація неможлива в умовах ізоляції від суспільства, а основне завдання соціалізації – забезпечення нормального функціонування особи у суспільстві. Ізоляція особистості гальмує соціалізацію. У місцях позбавлення волі засуджені володіють мінімальним набором прав та свобод, які необхідні для задоволення їх життєво важливих потреб, не кажучи вже про практично істотну обмежену можливість для саморозвитку. При цьому важливо пам'ятати, що наявність у неповнолітніх якомога ширших прав та свобод, є необхідною умовою для їх нормального розвитку, а тому їх позбавлення може суттєво вплинути на нормальний розвиток [1, с. 144-145]. З огляду на зазначені обставини, важливими є висновки авторів комплексної монографії „Проблеми соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з виховно-трудових колоній": „Неповнолітні правопорушники, які потрапили до ув’язнення неусвідомлено, – це найуразливіша категорія, яка найбільше потребує реабілітації. Треба констатувати, що вони ще зберегли себе як особистості й ще не втрачені для суспільства. Для неповнолітніх вихід на свободу є кризовою ситуацією, тому що колишні друзі сторонитимуться їх, на роботу й на навчання влаштуватися буде дуже важко. Адже, по суті, у колонії в людей немає можливостей для вияву активності й самореалізації. Головне в місцях позбавлення свободи – це не порушувати вимоги режиму. Але молодій людині необхідно самоутверджуватися й розкривати себе. Це дуже серйозна проблема, тому що основні параметри зрілої особистості, які зазвичай закладаються в молодому віці, у цих місцях гальмуються, тому часто саме через це молоді люди намагаються самоствердитися у злочинному світі" [3, с. 4-5]. Сутність особистості визначається характером її соціалізації, причому стадії формування особистості відповідають етапам соціалізації, якими є: первинна соціалізація (соціалізація дитини), маргінальна (проміжна соціалізація підлітка) та усталена, концептуальна, цілісна (соціалізація у юнацькому періоді, у період переходу від юності до зрілості – від 17-18 до 23-25 років) [6, с. 45]. Таким чином, дострокове звільнення від відбування покарання може розглядатися як важливий адаптуючий чинник, що здатний запобігти соціальній та правовій дезадаптації, стигматизації неповнолітньої та молодої особи, які стають небезпечними, криміногенними факторами.

Міжгалузева юридична природа розглядуваного інституту дозволяє побачити, що передумова умовно-дострокового звільнення від відбування покарання має не лише матеріально-правовий, але й процесуальний аспект. У процесуальному смислі передумова умовно-дострокового звільнення від відбування покарання – це наявність спільного подання до суду за місцем відбуття покарання засудженим органу, що відає відбуванням покарання, і спостережної комісії або служби у справах неповнолітніх (ст. 407 КПК України). Передбачаючи таким чином участь у розгляді питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання державних органів (суд, адміністрації кримінально-виконавчих або спеціальних виховних установ) й громадського інституту, законодавець, на нашу думку, повинен був належним чином забезпечити й можливість належного обґрунтування відповідного рішення та здійснення контролю за ним. Так, не виключені випадки, коли в органу, що відає відбуванням покарання й у служби у справах неповнолітніх чи в спостережної комісії створюється різне уявлення про можливість умовно-дострокового звільнення конкретного засудженого (наприклад, спостережна комісія доходить висновку, що адміністрація виховної колонії не направляє до суду матеріали про умовно-дострокове звільнення засудженого, оскільки невірно оцінює його поведінку). Очевидно, в подібних випадках розбіжності в оцінці певної особи різними суб’єктами, від яких залежить процесуальна передумова для дострокового звільнення від покарання можуть обмежити засудженого у його законному праві на таке звільнення. У зв’язку із цим вважаємо, що не втратила актуальності думка В. Клочкова, згідно із якою закон повинен надавати можливість у випадку розбіжностей у оцінці поведінки засудженого та його особистості здійснювати подання лише одним з двох зазначених сьогодні у ст. 407 КПК органів. При цьому в таких випадках суд повинен розглянути думку з цього приводу й іншого органу, який не згодний із можливістю умовно-дострокового звільнення конкретного засудженого [9, с. 21-22].

Також слід зазначити, що у нормах кримінально-виконавчого законодавства, які визначають порядок дострокового звільнення від відбування покарання, є посилання лише на ст. 81 КК (загальну норму про умовно-дострокове звільнення), однак відсутня вказівка на спеціальну норму матеріального права – ст. 107 КК. Так, в ч. 3 ст. 154 КВК визначено: стосовно засудженого, щодо якого відповідно до статті 81 КК може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання орган або установа виконання покарань надсилає подання до суду у порядку, встановленому кримінально-процесуальним законодавством. Адміністрація органу або установи виконання покарань після відбуття засудженим установленої КК частини строку покарання зобов'язана в місячний термін розглянути питання щодо можливості представлення його до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. Таким чином, залишається неврегульованим питання про законний порядок та процедуру умовно-дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітніх засуджених та засуджених за вчинені у неповнолітньому віці злочини. Тому, для узгодження положень кримінального та кримінально-виконавчого законодавства вважаємо доцільним внести доповнення у ч. 3 ст. 154 КВК: замість слів „відповідно до ст. 81" зазначити „відповідно до статей 81 або 107 КК". Така зміна дозволить зробити більш завершеним, оптимізувати процес правового регулювання умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, в т.ч. неповнолітніх.

Зазначимо, що ВТК України 1970 року детально регламентував зміст та процедуру подання засудженого до умовно-дострокового звільнення від покарання. Статтею 110 цього кодексу вимагалося, щоб у поданні містилися дані, які характеризують поведінку засудженого, його ставлення до праці та навчання за весь час відбування покарання, а також щоб одночасно з поданням до суду направлялася особиста справа засудженого. Чинний КВК подібних детальних положень не містить. На нашу думку, це слід визнати пробілом, недоліком у правовому регулюванні умовно-дострокового звільнення. Новітнє кримінально-виконавче законодавство країн „близького зарубіжжя" відповідні положення зберегло. Наприклад, у ч. 3 ст. 169 КВК Казахстану зазначено: у поданні про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання повинні міститися відомості, які характеризують особистість засудженого, а також його поведінку, ставлення до праці й навчання за весь час відбування покарання [8]. Слід звернути увагу, що у п. 13 чинної постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 26.04.2002 р. „Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким" міститься посилання на ст. 110 ВТК 1970 р.: зазначено, що матеріали про умовно-дострокове звільнення, які подають органи, що відають виконанням покарання, мають відповідати вимогам, передбаченим ст. 110 ВТК України. Коли ці вимоги не виконано (характеристика не відображає процесу виправлення засудженого або стосується не всього періоду відбування ним покарання, немає даних про попередні судимості та відшкодування матеріальних збитків, не подано витяг із рішення спостережної комісії або служби у справах неповнолітніх тощо) і заповнити ці прогалини в судовому засіданні неможливо, суддя на стадії підготовки справи до розгляду повертає матеріали для відповідного оформлення, а коли недоліки виявлено в судовому засіданні, – ухвалює відповідну постанову, в якій зазначає підстави для повернення матеріалів [6]. Очевидно, що посилання на скасований вже закон позбавляє згадане роз’яснення значення обов’язкового до виконання, у зв’язку із чим Верховному суду доцільно внести до даної постанови відповідні зміни.

Щодо підстав розглядуваного виду звільнення зауважимо передусім, що одні й ті самі обставини, які мають суттєве, визначальне значення для здійснення умовно-дострокового звільнення, в спеціальній літературі іменують то його „підставами", то його „умовами". Так, деякі автори називають єдиною підставою умовно-дострокового звільнення від покарання виправлення засудженого [8, с. 45-47]. На думку інших дослідників, підставами умовно-дострокового звільнення є дві обставини: виправлення засудженого (матеріальна підстава) та фактичне відбуття ним певної частини покарання (формальна або формалізована) підстава [8, с. 9]. В інших випадках фактичне виправлення засудженого та відбуття ним певної частини покарання, винесеного обвинувальним вироком суду, називають вже умовами умовно-дострокового звільнення [7, с. 139]. Вважаємо, що термінологічна точність є обов’язковою вимогою для будь-якого дослідження. Різниця між цими поняттями є суттєвою. Хоч поняття "підстава" має багато значень, але як правило, воно означає якісь вихідні, головні положення. У довідковій літературі його визначення пов’язане із чимось головним, на якому базується, основується що-небудь, передумовою існування якогось явища або системи явищ, достатньою та (або) необхідною умовою для чогось [4].

Досить розповсюдженою є позиція, згідно якої підстава умовно-дострокового звільнення розглядається як виправлення засудженого або, як варіант, – виправлення засудженого та відбуття ним певного терміну покарання. Однак, якщо визнавати у ролі підстави звільнення від відбування покарання неповнолітнього його повне й остаточне виправлення, є не зовсім зрозумілим, чому таке звільнення є умовним, а не остаточним, навіщо у такому випадку установлювати щодо звільненої особи своєрідного іспитового строку (невідбутої частини покарання)? Оскільки умовно-дострокове звільнення належить до заходів кримінально-правового впливу, пов’язаних з реалізацією кримінальної відповідальності, слід визнати, що така відповідальність передбачається стосовно особи, яка вже виправилася. Такий висновок суперечить принципу доцільності кримінально-правової репресії. У зв’язку із цим не зовсім послідовною виглядає позиція, згідно якої підставою застосування умовно-дострокового звільнення до неповнолітніх має бути лише закінчений процес виправлення підлітка в умовах пенітенціарної установи [3, с. 366].

Не можна погодитися з Д.А. Щербою, що підставою умовно-дострокового звільнення є низька суспільна небезпечність особи або її відсутність [5, с. 42-44], оскільки, на нашу думку, суспільна небезпечність особи може розглядатися лише у зв’язку із вчиненим нею злочином (тобто є явищем ретроспективним), а не в тому, що особа може вчинити злочин у майбутньому.

Іноді висловлюється думка, що у ролі підстави умовно-дострокового звільнення від відбування покарання виступає така обставина, як „доведеність виправлення засудженого" або „переконання суду у виправленні засудженого" [1, с. 448]. Безперечно, зважаючи на те, що згідно з законом умовно-дострокове звільнення від відбування покарання за ст. 107 КК є факультативним (його здійснення – право, але не обов’язок суду), слід визнати, що для його застосування має важливе значення, чи доходить суд висновку про виправлення засудженого достроково, без повного відбування тим призначеного йому покарання. Отже, в цьому випадку закон залишає можливості для судового розгляду: ухвалити рішення про звільнення від відбування покарання чи відмовити у ньому. Не секрет, що при цьому правозастосовець ґрунтується не лише на вимогах закону, але й на власному професійному, громадянському та людському досвідові, на моральних переконаннях.

Однак, як саме має виглядати процес ухвалення рішення про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання неповнолітнього на підставі загальнолюдських цінностей, правосвідомості та власної совісті правозастосовця (судді)? Ці категорії, при всій їх важливості, мають все ж досить невизначений характер, і якщо б, скажімо, суд спробував би вирішити кримінальну справу з позицій загальносуспільних цінностей, зіставив би її з власною совістю та суспільною правосвідомістю, то він би опинився в досить важкому становищі. Слушно відзначивши таку обставину, А.Ф. Міцкевич вважає, що в більшості випадків, коли необхідно ухвалювати рішення на свій розсуд, правозастосовець звертається до „рятівного стереотипу поведінки, який називається в цій сфері судовою практикою" [4, с. 320-321]. Справді, формалізм є явищем шкідливим та небезпечним в цілому для права, а особливо – для права кримінального. Є багато прикладів тому, як формальне, без урахування особливостей вчиненого діяння, ставлення законодавця або правозастосовця до конструювання чи застосування кримінально-правових норм, тягне суттєві порушення прав та законних інтересів громадян, держави та суспільства, знижує ефективність досягнення цілей кримінального права. Тому в кримінальному законодавстві сьогодні створено й функціонує чимало інститутів, які дозволяють долати можливі негативні наслідки застосування формальних приписів. У цьому проявляється така властивість права, як його гнучкість, тобто можливість приймати рішення із врахуванням конкретних обставин певної ситуації (наприклад, можливість призначити покарання більш м’яке, аніж передбачено законом, достроково зняти судимість, звільнити від кримінальної відповідальності тощо) [12, с. 23]. Велике значення в цьому має судова практика у виді рішень з аналогічних чи подібних питань, ухвалюваних раніше. Вона пропонує варіанти рішень, перевірених контролюючими інстанціями та (принаймні, з формальної точки зору), захищених від помилки, відбиває професійну правосвідомість суддів, має в основі певний елемент узагальнення [11, с. 321]. Досвід попередників має велике значення у будь-якому напрямку соціальної практики. Пізнання істини завжди ґрунтується на цьому досвіді [8, с. 454]. Не маючи заперечень проти того, що судова практика справді має важливе значення в рішеннях по застосуванню норм кримінального права, визначимо, що завдання правової науки полягає, зокрема, і в тому, щоб створити та запропонувати правозастосовцям такі обґрунтовані рекомендації, які б дозволяли діяти без ризику перетворити розсуд на суб’єктивізм, а суб’єктивізм – у порушення прав особи, щодо якої вирішується те чи інше питання або законних інтересів держави та суспільства.

Стосовно ж предмету нашого дослідження відзначимо, що переконання суду у виправленні особи не може виступати підставою звільнення від покарання. Сам по собі цей критерій є досить розпливчатим, що дозволяє органам, які використовують норми КК, відносно довільно тлумачити формулу "довів своє виправлення". Це може привести до розбіжностей у практиці застосування норми про умовно-дострокове звільнення, чи заподіюється збиток правильному здійсненню кримінальної політики [7, с. 60]. Воно лише відображає результат суб’єктивного сприйняття судом певних об’єктивних обставин, які й повинні вважатися такою підставою. Тому правий В.В. Скибицький справедливо зазначаючи, що підставами звільнення мають бути обставини об’єктивної дійсності, а не чиїсь суб’єктивні висновки. „...Переконання органу, який застосовує звільнення, – суб’єктивний фактор, а підстави повинні існувати об’єктивно. Тим більш що, розуміючи так підстави, ми відриваємо їх від особи і вчиненого суспільно небезпечного діяння, у силу чого затушовуються ті фактори, які грають основну роль у визначенні підстав і оцінці обставин вчиненого діяння. Переконання повинне основуватися на об’єктивно існуючих факторах, які відносяться до особистості того, хто вчинив діяння", – зазначає науковець [10, с. 49].

Досить логічними виглядають міркування Л. Іногамової-Хегай та Е. Казаряна, які пишуть, що підставою умовно-дострокового звільнення є певний ступінь виправлення засудженого, який дозволяє прогнозувати його правослухняну поведінку та остаточне виправлення без реального відбуття покарання [3, с. 28-29]. Автори безумовно праві, стверджуючи, що прогноз правослухняної поведінки засудженого займає важливе місце у структурі підстави умовно-дострокового звільнення. Однак, зазначені автори переводять підставу розглядуваного звільнення у суб’єктивну площину: вони не враховують, що здійснення умовно-дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітніх хоча й справді ґрунтується на припущенні правозастосовця про суттєвий ступінь виправлення засудженого та його сприятливому прогнозі про позитивну, законослухняну поведінку після звільнення, але остаточному звільненню підлягає лише той, хто виправився. Звільнення від відбування покарання за ст. 107 КК стає остаточним лише тоді, якщо звільненим не вчинено нового злочину протягом певного, контрольного періоду часу, який є за своєю природою іспитовим терміном. На нашу думку, ця обставина також належить до змісту підстав умовно-дострокового звільнення і, з точки зору механізму його здійснення є не менш важливою, аніж фактично відбута ним частина призначеного за злочин покарання та поведінка засудженого під час відбування покарання. Власне, говорячи про етапи розвитку правовідносин в процесі умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, які було названо в цьому підрозділі дещо раніше, слід визнати, що на другому з названих етапів хоча й відбувається фактичне звільнення особи від відбування покарання, але юридично – це ще не звільнення як таке, а лише тимчасове припинення його відбування. Це припинення стає остаточним звільненням від покарання лише в разі позитивного закінчення певного контрольного (іспитового) терміну. Сказане дозволяє зробити висновок, що підставою умовно-дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітнього слід визнати його повне виправлення, яке підтверджене посткримінальною пенітенціарною поведінкою засудженого та успішним (позитивним) проходженням ним певного контрольного часу після цього звільнення. Саме зазначені обставини свідчать про досягнення покаранням мети виправлення засудженого, а також вирішують завдання спеціального запобігання вчиненню нових злочинів [4, с. 3-8].


Література

достроковий звільнення неповнолітній засуджений

1.  Бурдін В.М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні : монографія / В.М. Бурдін. — К. : Атіка, 2004. — 240 с.

2.  Васильев А. О доказательствах исправления осужденных к лишению свободы / А.О. Васильев // Правоведение. — 1969. — № 6. — С. 127—130.

3.  Васильев А. Оценка судом доказательств исправления осужденного / А. Васильев // Советская юстиция. — 1969. — № 9. — С. 16

4.  Гуляев А. Чистосердечное раскаяние лица, совершившего преступление / А. Гуляев // Советская юстиция. — 1991. — № 13. — С. 6.

5.  Гуськов В.И. Социально-правовые вопросы профилактики рецидивной преступности среди освобожденных от наказания : учеб. пособ. / В.И. Гуськов ; под редакцией И.В.Шмарова ; — Рязань: Рязанская ВШ МВД СССР, 1975. — 174 с.

6.  Дащенко О.В. Аспект умовно-дострокового звільнення від випробування покарання неповнолітніх у кримінальному праві України / О.В. Дащенко // Від громадянського суспільства – до правової держави : ІІ міжнар. наук.-практ. конф., 25 квітня 2007 р., Х. : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2007. — С. 350—355.

7.  Ефимов М.А. Условно-досрочное и досрочное освобождение от лишения свободы и практика его применения / М.А. Ефимов // Правоведение. — 1961. — № 1. — С. 83—93.

8.  Житний О.О. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям: монографія / О.О. Житний. — Х. : Видавництво Національного університету внутрішніх справ, 2004. — 152 с.

9.  Загородников Н.И. О пределах уголовной ответственности / Н. И. Загородников // Советское государство и право. — 1967. — № 7. — С. 39.

10.  Закалюк А.П. Разработка методик индивидуального криминологического прогнозирования / А.П. Закалюк // Криминология и уголовная политика / Институт государства и права АН СССР. — М. : ИГПАН, 1985. — С. 135—138.

11.  Іванов В.М. Соціально-психологічні аспекти переходу від системи виконання покарань до пенітенціарної системи / В.М. Іванов // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. — К. : Видавництво Київського інституту внутрішніх справ, 1997. — № 1 (2). — С. 128—132.


Страницы: 1, 2



© 2003-2013
Рефераты бесплатно, курсовые, рефераты биология, большая бибилиотека рефератов, дипломы, научные работы, рефераты право, рефераты, рефераты скачать, рефераты литература, курсовые работы, реферат, доклады, рефераты медицина, рефераты на тему, сочинения, реферат бесплатно, рефераты авиация, рефераты психология, рефераты математика, рефераты кулинария, рефераты логистика, рефераты анатомия, рефераты маркетинг, рефераты релиния, рефераты социология, рефераты менеджемент.