не можна не погодитись. В цьому зв'язку позики можуть мати пряме та непряме

забезпечення, або взагалі не мати його. В міжнародній практиці кредити

часто класифікують на забезпечені, незабезпечені та ті, що мають часткове

забезпечення. Якщо, для прикладу, кредит виданий під запаси готової

продукції, на яку, як виявилось, відсутній попит, то такий кредит, хоча і

забезпечений товарно-матеріальними цінностями, навряд чи можна назвати

надійним. Навпаки, повернення позики в даному випадку досить проблематичне,

у зв'язку з чим її слід віднести до розряду ненадійних позичок.

В якості відступу зазначимо, що у вітчизняній банківській практиці, як

в зарубіжній, забезпечення теж виступає одним з критеріїв класифікації

кредитів. Так згідно Положення Національного банку України “Про

кредитування”[4] з точки зору забезпечення виділяють наступні види

кредитів: забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними

паперами), гарантовані (фінансами чи майном третьої особи), з іншим

забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації),

незабезпечені (бланкові).

Отже, повертаючись, відзначимо, що вся справа, мабуть, в якості

забезпечення. Якщо воно є, якщо воно ліквідне і достатнє, то це не так

погано для кредиту, і навряд чи таке забезпечення слід ігнорувати. З іншого

боку, було б невірним не приймати до уваги позитивні якості незабезпечених

(бланкових) кредитів, особливо тоді, коли вони надаються першокласним

позичальникам і гарантом (і в цьому змісті забезпеченням поверненості

кредиту) є все майно позичальника.

В західній практиці незабезпечені позики надаються як юридичним, так і

фізичним, приватним особам. При видачі незабезпеченого (бланкового) кредиту

підприємствам враховується репутація позичальника, його фінансовий стан,

майбутній дохід, а також колишнє дотримання правил кредитування (кредитна

історія). Незабезпечені позики можуть надаватися у значних сумах великим

підприємствам, торгівельним компаніям, що є першокласними позичальниками,

мають кваліфіковане керівництво і добру кредитну історію.

В більшості своїй це відноситься й до приватних осіб. Банки, надаючи

бланкові кредити окремим особам, оцінюють при цьому їх майно, враховують

наявність власного нерухомого майна, постійного місця праці протягом

кількох років, своєчасність погашення позичок в минулому.

Але все ж забезпечення залишається фундаментальним елементом системи

банківського кредитування. Його прийнято вважати "останньою лінією оборони"

при вирішенні питання щодо фінансування того чи іншого проекту.

Згідно згадуваного вище Положення НБУ “Про кредитування”[5] принцип

забезпеченості кредитів, як вже відмічалось, є однією з умов надання

банківської позики. Зміст його, згідно статті 9 зазначеного Положення,

полягає в наявності у банка права для захисту своїх інтересів, недопущення

збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника.

Неустойка (штрафи, пені), застава майна, поручительство, гарантія,

страхування, - це далеко не повний перелік форм (способів) забезпечення

кредитів, що існують та широко використовуються у світовій банківській

практиці, а лише той скорочений перелік способів, що зазначаються

Положенням НБУ “Про кредитування”.

В подальшому для зручності згрупуємо способи забезпечення кредитів за

їх природою у дві групи, а саме матеріальне забезпечення (застава майна,

майнових прав, цінних паперів тощо), яке полягає на передачі кредитору

взамін за отриманий кредит еквівалентної або домовленої суми грошей чи

інших матеріальних цінностей, та юридичне забезпечення (штрафи та пені,

цесія, гарантія, страхування тощо), суть якого в можливості отримання

кредитором належних йому сум від третіх осіб або в створенні кредитору

привілейованого правового становища (примату) в поверненні кредиту у

порівнянні з іншими кредиторами боржника, та перейдемо власне до розгляду

окремих способів забезпечення кредитів.

Частина 2. Матеріальне забезпечення кредитів

Довівши необхідність забезпечення кредитів та важливість тієї ролі, що

її виконує це саме забезпечення в процесі кредитування, перейдемо до

розгляду власне окремих способів (форм) забезпечення, але спочатку має сенс

навести загальні вимоги до забезпечення кредитів, або, як розглядають їх

окремі автори, принципи прийняття забезпечення, які в цілому відносяться як

до класичного способу забезпечення – застави майна, так і в основній мірі

до інших, юридичних, форм забезпечення (цесії, гарантії, страхування тощо),

про які річ, власне, під дещо нижче.

Отже, на що в першу чергу має звертатися увага банківських фахівців

при вирішення питання стосовно використання того чи іншого способу

забезпечення при здійсненні окремої кредитної операції? Д. Полфреман та

Ф.Форд[6], як на мене, підійшли до цього аспекту питання стосовно

забезпечення кредитів найбільш оригінально, на відміну від багатьох

вітчизняних авторів. Отже, звернемося до цих авторів та спробуємо визначити

основні принципи прийняття кредитного забезпечення.

Перше, на що має звертатися увага, це власне грошова вартість

забезпечення, яка повинна бути, як мінімум, не менше суми самої позички. Це

міркування особливо важливо в тих випадках, коли вартість майна, цінних

паперів тощо, які пропонуються позичальником в якості забезпечення позики,

може змінитися, особливо це стосується тих самих цінних паперів. Слід

сказати, що в банківській практиці, загалом існують визначені норми,

стосовно співвідношення вартості окремих видів забезпечення до суми позики,

що надається під це забезпечення, але про це докладніше згадаємо згодом

конкретно до окремих способів забезпечення.

Наступним є обов’язкова перевірка майнового статусу позичальника та

юридичне оформлення забезпечення: чим цей процес простіше, тим краще як для

банка, так і для позичальника. Хоча, як у зарубіжній, так і у вітчизняній

банківській практиці, адміністративні та юридичні витрати звичайно

переносяться на клієнта, можливі проблеми з перевіркою та оформленням

забезпеченням сильно знижують його бажаність як забезпечення.

З вищесказаним тісно пов’язана легкість, з якою зацікавленість банка в

забезпеченні позики може бути захищена. Важливим також є те, наскільки

ефективно вона захищена.

Чи не найбільш важливим, з комерційної точки зору, є легкість, з якою

забезпечення може бути продано або реалізовано якимось іншим шляхом. Адже

комерційні банки займаються, як вже відмічалось вище, переважно

короткостроковим кредитування, а тому було б комерційним нонсенсом надавати

позику на двохрічний строк і при цьому сподіватися на забезпечення, для

реалізації якого буде потрібно ще два роки.

Отже, підсумувавши, підведемо, що вартість забезпечення, легкість

юридичного оформлення прав на нього банком та реалізації цих самих прав є

основними принципами, чи можна сказати, вимогами, до забезпечення в будь-

якій формі. Звичайно, що в розрізі окремих способів забезпечення це вимоги

можуть дещо змінюватися та доповнюватися.

Як вже відзначалось, матеріальне забезпечення кредитів, а саме застава

матеріальних цінностей та майнових прав є класичним та найбільш поширеним в

банківській практиці[7]. З цього приводу можна відзначити, що використання

застави в практиці організації кредитних відносин передбачає наявність

спеціального механізму її застосування. Заставний механізм в класичній

формі включає в себе процес підготовки, укладання та виконання договору

застави. Заставний механізм виникає в момент розгляду кредитної заявки як

умова укладання кредитної угоди та супроводжує весь період користування

позикою. Реальне звертання до виконання заставного механізму виникає на

заключній стадії руху кредиту – погашення позики – і лише в окремих

випадках, коли позичальник не в змозі погасити кредит виручкою чи іншим

доходом.

Перш ніж перейти далі, зобразимо заставний механізм схематично, як це

зробив вже згадуваний Лаврушин О.І. (мал.1).

Малюнок 1. Структура заставного механізму. [8]

Отже нині застава є найпоширенішим засобом забезпечення виконання

зобов'язань. Таке її застосування викликано намаганням гарантувати належне

виконання зобов'язань. В умовах економічної кризи, що склалася в Україні,

коли відсутня стабільність договірних зв'язків і немає переконаності у

надійності партнера, кредитор зацікавлений у одержанні додаткових гарантій

належного виконання боржником своїх зобов'язань за договором.

Як вже було зазначено, загальні вимоги до забезпечення, наведені вище

можуть бути дещо змінені та доповнені, стосовно окремих способів

забезпечення. Отже, що стосується застави майна як способу забезпечення, то

до неї загалом можуть такі основні вимоги[9]:

1. Висока ліквідність. Під ліквідністю активів (товарно-матеріальних

цінностей, цінних паперів, фінансових вимог до третіх осіб тощо)

розуміється здатність активів до конверсії в готівкові гроші. (Цікавим з

цього приводу є досвід підрозділів служб безпеки деяких банківських

установ, що організували маркетингове дослідження попиту на майно, що

передається у заставу, як серед своїх клієнтів, так і серед інших

організацій, що дало можливість, по-перше, своєчасно визначитись з таким

критерієм, як ліквідність застави, і, по-друге, забезпечити швидкий процес

реалізації заставленого майна у випадку невиконання позичальником

зобов’язань, прийнятих перед банком.[10])

2. Здатність до тривалого зберігання (як мінімум, на термін

користування позикою), що стосується в першу чергу таких товарно-

матеріальних цінностей як готова продукція, товари на зберігання чи в

переробці.

3. Стабільність цін на заставлене майно. Тут можна додати легкість у

визначенні ціни даного товару, у зв`язку з чим банк майже завжди при

прийнятті товарно-матеріальних цінностей позичальника в якості забезпечення

кредиту надає перевагу біржовим товарам, тобто тим, що виступають предметом

угод на товарних біржах.

4. Мінімальні витрати по зберіганню та реалізації застави.

Звернемося до вітчизняного законодавства. В Україні спеціальним

нормативно-правовим актом, в якому визначені основні положення щодо

застави, є прийнятий 02.10.1992 р. Закон "Про заставу". Окремі норми про

заставу містяться у деяких інших актах, зокрема у Типовому статуті

ломбарду.

Отже, за законодавством України застава — це спосіб забезпечення

зобов'язань, в силу якого кредитор (заставодержатель) має право у разі

невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання

одержати задоволення своїх вимог з вартості заставленого майна переважно

перед іншими кредиторами[11]. Таким чином, наголошується на зобов'язально-

правовій стороні застави. Між тим, як у римському приватному праві і у

сучасному цивільному праві іноземних держав, вона визначається як речове

право на чуже майно. Слід зазначити, що у Цивільному кодексі УРСР 1922 р.

застава була віднесена до категорії речових прав. Проте, із запереченням

приватної власності і критикою концепції речових прав вона стала способом

забезпечення зобов'язань, що й було закріплено у законодавстві.[12]

Згідно того ж Закону предметом застави може бути майно, яке у

відповідності із законодавством України може бути відчужене заставодавцем і

на яке може бути звернене стягнення. З цього слід відзначити, що предметом

застави в банківській практиці можуть бути товарно-матеріальні цінності

(сировина, матеріали, напівфабрикати, товари та готова продукція, валютні

цінності, дорогоцінні метали, ювелірні вироби, предмети мистецтва та

антикваріат, крім предметів, що є національними культурними та

історичними цінностями), цінні папери, включаючи векселя, депозити,

нерухоме майно.

Окремо слід виділити, що предметом застави можуть бути майнові права,

тобто права користування майном, у тому числі й об'єктами права

інтелектуальної власності, а також права вимоги, які випливають з різних

цивільно-правових угод, такі як права орендатора, права автора на авторську

винагороду, права замовника по угоді підряду, права комісіонера по договору

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8