Реферат: Адміністративна процесуальна правосуб’єктність громадянина України та інших осіб, які беруть участь у судовому адміністративному провадженні в адміністративному суді першої інстанції

Реферат з теми:

Адміністративна процесуальна правосуб’єктність громадянина України та інших осіб, які беруть участь у судовому адміністративному провадженні в адміністративному суді першої інстанції

Проблема судового захисту прав і свобод, законних інтересів набула своєї актуальності і значимості з позицій розвитку науки і чинного законодавства у зв’язку із закріпленням в Основному Законі відповідної норми. Г.П. Тимченко, посилаючись на роботи П.Ф. Єлісейкіна, відзначав сприйняття права на судовий захист із двох позицій: як суб’єктивне право та конституційне право. Обґрунтовуючи доцільність розуміння права на судовий захист як суб’єктивного права, було наведено аргументи про те, що реалізація цього права відбувається в межах особливого, охоронного за своєю сутністю відношення, оскільки це право є можливістю вимагати звіт про свою поведінку від іншого суб’єкта правовідношення (так званого правопорушника) [10, с. 11].

Зазначена точка зору має не лише суто теоретичне значення. Її врахування тягне за собою визнання за особою права домагання через суд звітування правопорушника про свою поведінку. Однак, саме суд встановлює істину у справі шляхом судового розгляду, а не шляхом реалізації особою такого права. Особі при цьому надається право звернення до суду на захист порушених прав, а не з метою отримання певного звіту.

У науці цивільного права ще у 80-х роках ХХ ст. зверталась увага на необхідність розмежування права на звернення до суду від конституційного права на судовий захист [6, с. 7]. Як вірно зазначає Г.П. Тимченко, право на судовий захист – це право і на діяльність суду і на її результат, який виражається у заключному акті діяльності – судовому рішенні [10, с. 119]. На підтримку цієї позиції можна зазначити, що метою реалізації конституційного права на судовий захист є отримання правосудного рішення, шляхом прийняття якого вирішується спір у певних відносинах. Право на звернення до суду вбачається більш вузьким за змістом, оскільки будь-яка особа має право на судовий захист, але не будь-яка особа має право звернутися до суду, а лише та, процесуальна правоздатність якої встановлена процесуальним законом.

Цій теоретичній конструкції відповідає норма ст.ст. 48 КАС України, якою визначено адміністративну процесуальну правосуб’єктність. Нормою цієї статті встановлено перелік категорій осіб, за якими визнається здатність мати процесуальні права та обов'язки в адміністративному судочинстві (адміністративну процесуальну правоздатність) та їх особисто здійснювати. Особами, які мають адміністративну процесуальну правоздатність, визначені: громадяни України, іноземці, особи без громадянства, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, їхні посадові та службові особи, підприємства, установи, організації (юридичні особи). Адміністративна процесуальна дієздатність як здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов’язки, у тому числі доручати ведення справи представникові, належить фізичним особам, які досягли повноліття і не визнані судом недієздатними, фізичним особам до досягнення цього віку у спорах із приводу публічно-правових відносин, в яких вони відповідно до законодавства можуть самостійно брати участь, а також органам державної влади, іншим державним органам, органам влади Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування, їхнім посадовим і службовим особам, підприємствам, установам, організаціям (юридичним особам).

Перелік учасників судового адміністративного процесу, а також їх процесуальні права та обов’язки передбачені нормами гл. 5 розд. ІІ КАС України. Учасниками адміністративного процесу є: 1) сторони; 2) треті особи; 3) представники сторін; 4) представники третіх осіб; 5) секретар судового засідання; 6) судовий розпорядник; 7) свідок; 8) експерт; 9) спеціаліст; 10) перекладач.

В.С. Стефанюк пропонував систематизацію складу осіб, які беруть участь у справі, за такими критеріями [13, с. 72]:

наявністю заінтересованості в результатах вирішення адміністративної справи: заінтересовані особи та учасники, які такої заінтересованості не мають. До заінтересованих осіб віднесені: сторони, треті особи, їхні представники. Незаінтересованими названі: свідок, експерт, спеціаліст, перекладач та ін. У свою чергу, заінтересованих осіб за характером інтересу поділено на тих, які мають матеріально-правову заінтересованість у результатах вирішення адміністративної справ (сторони і треті особи), і тих, які мають процесуально-правову заінтересованість (представники сторін і третіх осіб);

роллю в адміністративному процесі учасники поділені на три групи: особи, які беруть участь у справі (сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб), особи, які сприяють розгляду справи (свідки, експерти, спеціалісти), особи, які обслуговують адміністративний процес (перекладач, секретар судового засідання, судовий розпорядник).

Однак систематизація за виділеними критеріями не позбавлена певних критичних застережень, оскільки, наприклад, прокурор чи Уповноважений Верховної Ради України з прав людини як суб’єкт судового адміністративного процесу бере участь у ньому, реалізуючи компетенцію, встановлену законодавством, виконуючи державну функцію захисту. При виконанні зазначеної функції ані прокурор, ані Уповноважений не мають суб’єктивного (особистого) інтересу, але заінтересовані у вирішенні справи по суті, виступаючи на захист порушених прав. Виходячи із зазначеного, проблематичним постає віднесення їх до певної категорії за ознакою заінтересованості в результатах вирішення справи.

З позиції особливостей процесуальної правосуб’єктності учасників судового адміністративного процесу першочергового значення набуває поділ учасників, здійснену у гл. 5 розд. ІІ КАС України, в який вони поділені на дві великі групи: 1) особи, які беруть участь у справі (сторони, треті особи, представники сторін, представники третіх осіб), 2) інші учасники (секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач). Такий поділ цілком виправданий, враховуючи місце кожної групи учасників у судовому адміністративному процесі та ті завдання, які вони виконують у межах загальних завдань процесу. Особи, які беруть участь у справі, є безпосередніми учасниками судового адміністративного процесу і без їх участі процес не може розпочатися. Завданням цієї групи осіб є отримання правосудного рішення, яким адміністративну справу вирішено по суті. Вони мають рівні процесуальні права і обов'язки, які повинні належним чином реалізувати. Інші учасники судового адміністративного процесу своєю участю або сприяють всебічному, повному, об’єктивному розгляду справи, або обслуговують процес. Їх участь обов’язкова за наявності визначених КАС підстав та прийняття відповідного рішення судом. Виняток із цього правила становить секретар судового засідання, діяльність якого спрямована на виконання завдання щодо технічного супроводження процесу.

Серед усіх категорій учасників судового адміністративного процесу більш докладно піддано аналізу проблеми адміністративної процесуальної правосуб’єктності осіб, які беруть участь у справі, і, в першу чергу – громадян України.

У правовідносинах щодо захисту прав, свобод, законних інтересів у судовому адміністративному процесі громадянин України бере участь як позивач або третя особа. Пунктом 8 ч. 1 ст. 3 КАС України визначено, що позивач – особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду. Він діє на захист своїх порушених прав, свобод, законних інтересів. Крім громадян України, позивачем у справі можуть бути іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб'єкти владних повноважень. Саме ці перелічені у ч. 2 ст. 50 КАС України особи є набувачами права звернення до адміністративного суду. Вступити у справу у будь-який час до закінчення судового розгляду можуть треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору. Треті особи можуть також вступити у справу на стороні позивача або відповідача у будь-який час до закінчення судового розгляду у випадку, коли вони не заявляють самостійні вимоги.

До ознак громадянина України як позивача у судовому адміністративного процесі можна віднести:

а) діє у правовідносинах, які виникають із приводу публічно-правового спору, предмет якого становлять порушені права, свободи та законні інтереси;

б) бере участь в адміністративній справі від свого імені;

в) має конституційно-правовий статус, який урегульований Законом України «Про громадянство України» [4];

г) звертається до адміністративного суду першої інстанції за захистом з адміністративним позовом у формі позовної заяви;

д) на нього поширюються усі правові наслідки ухваленого адміністративним судом рішення;

е) несе судові витрати;

ж) процесуальна правосуб’єктність передбачає правонаступництво;

з) може брати участь у справі особисто і через представника.

Статтею 2 Закону України «Про громадянство України» визначено принципи законодавства України про громадянство:

1) єдине громадянство – громадянство держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;

2) запобігання виникненню випадків безгромадянства;

3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя;

6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Відповідно до ст. 3 цього Закону, громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено запис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Стаття 4 Конституції України прямо вказує на те, що в Україні існує єдине громадянство. Стаття 2 Закону встановлює принцип єдиного громадянства, а ч. 3 ст. 9 Закону України «Про громадянство України» чітко регламентує необхідність виходу з іноземного громадянства. Разом з тим, Законом передбачено усунення випадків безгромадянства на період виходу з іноземного громадянства. Зокрема, іноземець може набути громадянство України без попереднього припинення іноземного громадянства. Але при цьому він повинен взяти зобов’язання припинити іноземне громадянство і подати документ, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття його до громадянства України протягом двох років з моменту прийняття до громадянства України. У такий спосіб людина не стає особою без громадянства. Коли такий документ іноземець з незалежної від нього причин подати не може, він подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Якщо законодавство держави передбачає автоматичне припинення особою її громадянства з набуттям громадянства іншої держави, то, в такому разі вона, набуваючи громадянство України, не бере зобов’язання припинити іноземне громадянство. Не вимагається цього і від особи, якій надано статус біженця чи притулок в Україні [2, с. 75–76; 124].

Частина 4 ст. 9 Закону України «Про громадянство України» встановлює можливість надання притулку в Україні. Конвенція про статус біженців 1954 р. визнає за такими особами статус біженця. Закон України «Про біженців» [12] передбачає надання статусу біженця особі, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Страницы: 1, 2, 3, 4