Повертаючись до питання про уточнення процесуальної правосуб’єктності окремих суб’єктів адміністративного судочинства, слід у першу чергу звернути увагу на особливості правосуб’єктності суб’єктів звернення до адміністративного суду. Якщо особа не є суб’єктом владних повноважень, вона має право звернутися до адміністративного суду у випадку, коли вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Суб’єкт владних повноважень має право звернутися до адміністративного суду у випадках, встановлених законом. Тобто адміністративна процесуальна правосуб’єктність суб’єкта владних повноважень обмежена законом. Зазначене випливає з норми статті 104 КАС України, якою встановлено право звернення до адміністративного суду.

Відповідно до ст. 60 КАС України, право захищати права, свободи та інтереси інших осіб надано, зокрема, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, прокурору, органам державної влади, органам місцевого самоврядування. Ці органи беруть участь в адміністративному судочинстві тільки у випадках, встановлених законом. На відміну від законних представників, їх зацікавленість має державно-правовий характер. Процесуальна діяльність зазначених органів не є процесуальним представництвом, оскільки: 1) їх зацікавленість випливає з обов’язків, визначених компетенцією або покладеними функціональними повноваженнями, зацікавленість же законних представників завжди є суб’єктивною; 2) ці органи захищають у визначених законом випадках права, свободи та інтереси будь-якої особи, яка потребує такого захисту, при законному представництві завжди конкретно відомо особу, на захист прав і свобод якої повинен діяти законний представник; 3) такі органи виступають від свого імені, а законні представники – від імені особи, яку представляють; 4) участь зазначених органів не позбавляє особу права, свободи та інтереси якої вони захищають, можливості брати особисту участь у справі; 5) ці органи не мають права укладати мирову угоду, законні ж представники мають право вчиняти всі процесуальні дії, що мала би право вчиняти особа, яку вони представляють, якби вона брала участь у справі особисто [10, с. 111-112].

Слід підкреслити, що процесуальний статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування найменшою мірою врегульований КАС. З метою конкретизації їх процесуальних повноважень необхідно звернутися до норм матеріального, а не процесуального законодавства, яким врегульовано їх правовий статус. Так, Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» [12] визначено, що Уповноважений має право звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом (п. 10 ч. 1 ст. 13). Отже, матеріальний закон визначає форму звернення Уповноваженого до суду – заяву. Однак КАС України встановлює форму звернення до адміністративного суду – адміністративний позов у формі письмової позовної заяви (ч. 1 ст. 105). Враховуючи, що Уповноважений має право звернення до судів цивільної, адміністративної та кримінальної юстиції, доцільно запропонувати внести зміни до п. 10 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» з метою забезпечення кореспондування норм матеріального і процесуального законодавства замінити слова «із заявою» на слова «у формі, встановленій процесуальним законом» і викласти виділену норму у такій редакції:

«Уповноважений має право:

… 10) звертатися до суду у формі, встановленій процесуальним законом, із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом».

Уповноважений звертається до адміністративного суду і бере участь у розгляді справи адміністративної юрисдикції у випадку, якщо особа за станом здоров’я чи з інших поважних причин не може самостійно звернутися до суду. У Науково-практичному коментарі до КАС України, підготовленому за загальною редакцією Р.О. Куйбіди, підкреслено особливості участі у справі представника Уповноваженого. Зазначено, що представник Уповноваженого може брати участь у судовому засіданні на підставі довіреності від нього. У цьому випадку законним представником фізичної особи буде Уповноважений, але його компетенція щодо захисту прав, свобод та інтересів реалізуватиме представник Уповноваженого. Від самої фізичної особи у цьому випадку довіреності ані Уповноваженому, ані його представникові не потрібно [6].

Слід звернути увагу на те, що Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» надає Уповноваженому додаткові, порівняно із іншими учасниками судового адміністративного процесу, повноваження: а) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим (п. 9 ч. 1 ст. 13); б) запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі (п. 7 ч. 1 ст. 13); в) на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах (п. 5 ч. 1 ст. 13); г) бути присутнім на засіданнях, у тому числі – вищих спеціалізованих судів України (п. 2 ч. 1 ст. 13).

Виходячи з того, що право Уповноваженого вчиняти певні додаткові процесуальні дії, спрямовані на отримання правосудного рішення, врегульовані матеріальним законом, стає незрозумілим, на якій стадії чи етапі розгляду справи адміністративної юрисдикції їх можливо вчиняти. Вбачається, доцільним постає внесення відповідних змін до КАС України.

Таким чином, вже на стадії звернення до адміністративного суду процесуальні права та обов’язки Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини потребують уточнення. Крім того, викликає застереження факт врегулювання матеріальним законом процесуальних повноважень.

Прокурор також має право брати участь у справі. Проблеми реалізації процесуального статусу прокурора в адміністративному судочинстві досліджував О.В. Анпілогов [13]. Право прокурора брати участь у судовому адміністративному процесі визначено, насамперед, Конституцією України. Статтею 121 Основного Закону визначено, що прокуратура України становлять єдину систему, на яку, зокрема, покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом (п. 2); нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів із цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами (п. 5). Конституційні норми отримали подальше закріплення Законом України «Про прокуратуру» [7], КАС України. Роз’яснення щодо порядку участі прокурора у судовому процесі були прийняті у формі деяких наказів Генерального прокурора України, зокрема – «Про організацію роботи по представництву в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень» від 19 вересня 2005 р. № 6 гн, «Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень» від 29 листопада 2006 р. № 6/1 гн.

Як зазначає О.В. Анпілогов, спеціальною матеріально-правовою основою участі прокурора в адміністративному судовому процесі є положення ст.ст. 60, 61 КАС України. Правова цінність правил ч.ч. 1, 2 ст. 60 КАС України полягає у тому, що саме вони визначають допустимість реалізації прокурором його передбачених Конституцією України та Законом України «Про прокуратуру» функцій представництва інтересів громадянина в суді стосовно сфери адміністративного судочинства. Особливості адміністративної процесуальної правосуб’єктності прокурора зазначені, зокрема, у ст. 61 КАС України, частиною першою якої зазначено застереження про неможливість прокурора, який звернувся в адміністративний суд в інтересах громадянина, закінчувати справу адміністративної юрисдикції примиренням, а в ч. 3 перспектива розгляду поданого прокурором правозахисного позову поставлена в залежність від того, чи не заперечує проти цього фізична особа, права, свободи чи інтереси якої захищаються (за умови, якщо ця особа володіє адміністративною процесуальною дієздатністю). Відмова прокурора від адміністративного позову або заміна ним позовних вимог не позбавляє за положеннями ч. 2 ст. 61 КАС України громадянина, на захист прав, свобод чи інтересів якої подавався адміністративний позов, можливості вимагати від суду розгляду справи у попередньому обсязі [15, с. 60–61]. О.В. Анпілогов формулює приводи здійснення прокурором у суді представництва інтересів громадянина або держави і пропонує закріпити їх у ч. 3, якою доповнити ст. 60 КАС України: 1) звернення до прокуратури громадянина на захист прав, свобод та інтересів; 2) звернення до прокуратури державного органу щодо наявності порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних та юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ним або з державою; 3) повідомлення у засобах масової інформації про порушення прав, свобод та інтересів громадян, інтересів держави; 4) безпосереднє виявлення прокурором порушеного права, свободи чи інтересу громадянина або інтересу держави.

Література

адміністративний судовий процес представництво

1.  Скакун О.Ф. Юридический научно-практический словарь-справочник (основные термины и понятия) / О.Ф. Скакун, Д.А. Бондаренко [под общ. ред. профессора О.Ф. Скакун]. – Харьков: Эспада, 2007. – 488 с.

2.  Скворцов С.С. Адміністративний договір як засіб управлінської діяльності: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право / С.С. Скворцов. – Х., 2005. – 25 с.

3.  Соловйова О.М. Щодо статусу суб’єкта владних повноважень / О.М. Соловйова // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального Кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 25–26 січня 2007р.: тези доп. [за заг. ред. проф. В.. Комарова]. – Х.: Нац. юрид. академ. України, 2007. – С. 246–249.

4.  Сорокин В.Д. Правовое регулирование: предмет, метод, процесс / Сорокин В.Д. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 659 с.

5.  Стефанюк В.С. Судовий адміністративний процес: монографія / Стефанюк В.С. – Х.: Консум, 2003. – 464 с.

6.  Субочев В.В. Законные интересы / В.В. Субочев; под ред. А.В. Малько. – М.: Норма, 2008. – 496 с.

7.  Суд, правоохоронні та правозахисні органи України / [О.С. Захарова, В.С. Ковальський, В.С. Лукомський та ін.]; відп. ред. В.Т. Маляренко. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 352 с.

8.  Сьоміна В.А. Публічно-правовий спір – предмет адміністративного судочинства / В.А. Сьоміна // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального Кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України: міжнар. наук.-практ. конф., 25–26 січня 2007 р.: тези доп. [за заг. ред. проф. В.В. Комарова]. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2007. – С. 252–254.

9.  Табак И.А. Новые положения судебного представительства в гражданском процессе: дисс. … кандидата. юрид. наук: 12.00.15 / Табак Ирина Александровна. – Саратов, 2006. – 223 с.

10.  Теорія держави і права. Академічний курс: [підруч. / за ред. Зайчука О.В., Оніщенко Н.М.]. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

11.  Теория юридического процесса: монографія [под общ. ред. В.И. Горшенева]. – Х.: Вища шк., 1985. – 192 с.

12.  Тимченко Г.П. Способы и процессуальные формы защиты гражданских прав: дис.... кандидата юрид. наук: 12.00.03 / Тимченко Геннадий Петрович. – Х., 2002. – 203 с.

13.  Тихомиров Ю. Публично-правовые споры. – Режим доступу на 24.06. 2009 р.: http://www.lawmix.ru/comm.php?id=7972.

14.  Філософія права [за ред. Джоела Фейнберга, Джулса Коулмена]; пер. з англ П. Таращук. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2007. – 1254 с.

15.  Философия [энциклопедический словарь / под ред. Ивина А.А.]. – М.: Гардарики, 2006. – 1072 с.

16.  Философский энциклопедический словарь [ред.-сост. Губский Е.Ф. и др.]. – М.: ИНФРА-М, 2003. – 576 с.

17.  Халатов С.А. Проблемы представительства в гражданском судопроизводстве: дисс. … кандидата. юрид. наук: 12.00.03 / Халатов Сергей Александрович. – Екатеринбург, 2000. – 191 с.

18.  Цалін С.Д. Принцип свободи волі в історії соціальної філософії та філософії права / Цалін С.Д. – Х.: Основи, 1998. – 329 с.

19.  Цахло М. Судова система ФРН / М. Цахло // Юстініан. – 2004. – № 9. – Режим доступу до журн.: http://www.justinian.com.ua/ article. php?id = 1440.

20.  Цивільний кодекс України: за станом на 21.05.2009 р. – Режим доступу на 23.06.2009 р.: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

21.  Цивільний процесуальний кодекс України: за станом на 21.05.2009 р. – Режим доступу на 23.06.2009 р.: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi.

22.  Цивільний процесуальний кодекс України: наук.-практ. коментар / [С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін.]; за заг. ред. С.С. Бичкової. – К.: Атіка, 2008. – 840 с.

23.  Цыганова Е.М. Динамика развития публично-правового спора / Е.М. Цыганова // Современное право. – М.: Новый Індекс. – 2007. – № 10. – С. 71–72.