При цьому, заходи на територіальному рівні розглядаються нами в контексті забезпечення безпеки життя та здоров’я людей при здійсненні планування території України, а на об’єктовому рівні в контексті забезпечення безпеки життя та здоров’я людей при плануванні та забудові території міста або її окремих частин.

Отже, перша група заходів, відповідно до положень вищеназваної Концепції передбачає розв'язання нагальних екологічних проблем у промислово розвинутих регіонах та проведення класифікації регіонів за рівнями техногенно-екологічних навантажень, створення банків геоінформаційних даних та карт техногенно-екологічних навантажень; упровадження інструменту стратегічної екологічної оцінки регіональних планів і програм.

Друга група заходів пов’язана із оптимізацією процесів, швидкого розширення території міст, удосконаленням планування територіальної структури міст, зменшення концентрації і навантаження промислових об'єктів на обмеженій території; припиненням руйнування навколишнього природного середовища великих міст, скорочення площі зелених насаджень міст і зелених зон, зниження рівня забруднення водойм, шумового та електромагнітного забруднення.

Механізм реалізації перелічених вище заходів, а отже, забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України має бути визначений в Стратегії національної екологічної політики України на період до 2020 року, розроблення котрої покладається на Мінприроди України і має бути здійснено в тримісячний термін з моменту прийняття Концепції.

На думку дисертантки, досягнення цілей Концепції національної екологічної політики України в галузі зменшення негативного впливу процесів урбанізації на навколишнє природне середовище має здійснюватися з урахуванням необхідності забезпечення екологічної безпеки людей при плануванні та забудові міст нашої держави, що створить підґрунтя для удосконалення вказаної Концепції та її життєздатності.

Друга група нормативно-правових актів, в яких містяться положення щодо забезпечення екологічної безпеки при плануванні і забудові міст України, може бути, на нашу думку, в свою чергу класифікована за галузевою спрямованістю на нормативно-правові акти в сфері містобудування та такі, що відносяться до інших галузей законодавства.

Перша підгрупа представлена Законами України „Про основи містобудування” від 16 листопада 1992 року , „Про планування і забудову територій” від 20 квітня 2000 року , „Про Генеральну схему території України” від 7 лютого 2002 року .

Основним документом, який регламентує містобудівну діяльність в нашій державі, є Закон України “Про основи містобудування” від 16 листопада 1992 року. На регулювання правовідносин в сфері забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України спрямована правова норма ст. 19 Закону України “Про основи містобудування”, відповідно до якої при здійсненні планування і забудови суб’єкти містобудівної діяльності зобов¢язані дотримуватись основних завдань та заходів щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів та екологічної безпеки територій.

При цьому, екологічна безпека територій передбачає дотримання встановлених природоохоронним законодавством вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, збереження та раціонального використання природних ресурсів, санітарно-гігієнічних вимог щодо охорони здоров¢я людини, здійснення заходів для нейтралізації, утилізації, знищення або переробки всіх шкідливих речовин і відходів.

У відповідності із положеннями п.8 ст.2 Закону України «Про основи містобудування» одним з головних напрямів містобудівної діяльності є захист життєвого і природного середовища від шкідливого впливу техногенних і соціально-побутових факторів, небезпечних природних явищ.

На нашу думку, окремого дослідження потребують терміни «життєве середовище» та «природне середовища», які вживаються законодавцем у вищевказаній статті Закону. Крім того, підлягає дослідженню термін «безпечне навколишнє природне середовище», який застосований в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» та конституційний термін «безпечне довкілля», який вживається в ст. 50 Конституції України.

В еколого-правовій доктрині склався науковий підхід щодо визначення поняття «навколишнього природного середовища» як “сукупності природних систем, природних об’єктів і природних ресурсів, включаючи атмосферне повітря, води, землю (грунти), надра, тваринний і рослинний світ, а також клімат і найближчий космос, та їх взаємозв’язки і взаємодії” .

Як зазначає В.І. Андрейцев довкілля (буквально – те, що знаходиться довкола) необхідно розуміти як вічне, безцінне благо, яке “виконує в житті й діяльності людини триєдину функцію: економічну, соціальну і екологічну…”.

Зауважимо, що в законодавстві зарубіжних країни застосовується термін “environment”, який у перекладі означає «навколишнє середовище». На думку М.Ф. Реймерса, вищезазначений термін є “багатослівним і фактично безграмотним, оскільки вимагає визначення – “оточуючий (навколо) кого?” .

Згідно із ст.1 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” в редакції від 7 лютого 2002 р. визначається поняття “середовище життєдіяльності людини” як сукупність об’єктів, явищ і факторів навколишнього середовища (природного і штучно створеного), що безпосередньо оточують людину і визначають умови її проживання, харчування, праці, відпочинку, навчання, виховання тощо. Вищевикладене дає дисертантці підстави дійти висновку щодо співпадіння доктринального визначення поняття «довкілля» із легітимним визначенням поняття «середовище життєдіяльності».

З позицій дисертантки необхідним видається внесення змін і доповнень до ст. 2 Закону України «Про основи містобудування» і закріплення положення про те що одним із основних напрямів містобудування є захист життя і здоров’я людини та довкілля від шкідливого впливу техногенних і соціально-побутових факторів, небезпечних природних явищ.

Продовжуючи аналізувати правові норми Закону України «Про основи містобудування» в сфері забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України , зауважимо, цим Законом закріплені основні вимоги до містобудівної діяльності, в тому числі і екологічні, визначений перелік органів, що діють у сфері містобудування та їх компетенція, встановлені загальні положення про державні стандарти, норми і правила у сфері містобудування, вимоги до містобудівної документації, норми щодо державного контролю у сфері містобудування та відповідальності за порушення містобудівного законодавства.

Наступним спеціальним нормативно-правовим актом у досліджуваній дисертанткою сфері є Закон України “Про планування і забудову територій” від 20 квітня 2000 року. Так, серед основних завдань планування і забудови територій даний Закон визначає, зокрема, охорону довкілля та раціональне використання природних ресурсів; забезпечення раціонального розселення і визначення сталого розвитку населених пунктів; визначення територій, що мають особливу екологічну цінність, встановлення передбачених законодавством обмежень на їх планування, забудову та інше використання; визначення і раціональне розташування територій житлової та громадської забудови, промислових, рекреаційних, природоохоронних, оздоровчих, історико-культурних та інших територій та об¢єктів (ст.2). Як бачимо, серед завдань планування та забудови міст України безпосереднього законодавчого закріплення не отримало завдання щодо забезпечення екологічної безпеки.

Для забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України надзвичайно велике значення, на нашу думку, має і Закон України “Про Генеральну схему планування території України». Згідно із розділом другим вищеназваного Закону використання території України характеризується надзвичайно високим, екологічно необґрунтованим рівнем господарського освоєння територій. Внаслідок цього територія України відзначається надмірним техногенним навантаженням на довкілля, високим ступенем його забруднення та природно-техногенної (екологічної – Н.І.) небезпеки.

З метою поліпшення такого становища в Законі України “Про Генеральну схему планування території України” закріплені основні напрями використання території України. Серед них, зокрема, слід звернути увагу на визначення територій за видами переважного використання, вдосконалення систем розселення та забезпечення сталого розвитку населених пунктів, визначення територій, розвиток яких потребує державної підтримки, розвиток інженерно транспортної інфраструктури, формування національної екологічної мережі. З метою ефективного виконання вищевикладених вимог Закону України

„Про Генеральну схему планування території України” на підзаконному рівні правового регулювання була прийнята постанова Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 року „Про забезпечення реалізації Закону України „Про Генеральну схему планування території України”.

Серед підзаконних нормативно-правових актів містобудівного законодавства правові вимоги, дія яких спрямована на попередження настання екологічної небезпеки у плануванні та забудові міст України, містяться в постанові Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2000 року «Про затвердження Порядку проведення експертизи містобудівної документації».

Друга підгрупа нормативно-правових актів, які регулюють забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України представлена, на думку дисертантки, Законами України „Про забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 року , „Про благоустрій населених пунктів „від 6 вересня 2005 року , „Про охорону атмосферного повітря” від 16 жовтня 1992 року , «Про питну воду і питне водопостачання» від 10 січня 2002 року , положеннями Земельного Кодексу України від 25 жовтня 2001 року , Водного Кодексу України від 6 червня 1995 року тощо.

Як зазначалося дисертанткою вище, однією з необхідних умов забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України є санітарно-епідемічне благополуччя його мешканців. У відповідності до правових вимог Закону України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 року, санітарне та епідемічне благополуччя населення - це стан здоров'я населення та середовища життєдіяльності людини, при якому показники захворюваності перебувають на усталеному рівні для даної території, умови проживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться в межах, визначених санітарними нормами.

При цьому, згідно із положеннями ст.1 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” безпечними умовами для людини визнається стан середовища життєдіяльності, при якому відсутня небезпека шкідливого впливу його факторів на людину (ст.1).

З позицій дисертантки необхідною передумовою забезпечення екологічної безпеки у плануванні і забудові міст України виступає також здійснення їх благоустрою, що відповідно до ст.1 Закону України „Про благоустрій населених пунктів” визначається як комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращення мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюється на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля .

На наш погляд, важливим при дослідженні правових проблем забезпечення екологічної безпеки при плануванні і забудові міст є те, що ці проблему слід розглядати відповідно до міжнародно-прийнятої концепції сталого розвитку. Так, постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 року була схвалена Концепція сталого розвитку населених пунктів (далі - Концепція), яка визначає основні напрямки державної політики щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів, правові та економічні шляхи їх реалізації.

Сталий розвиток відповідно до даної Концепції визначається як соціально, економічно і екологічно збалансований розвиток міських і сільських поселень, спрямований на створення їх економічного потенціалу, повноцінного життєвого середовища для сучасного і наступних поколінь. Характеризуючи сучасний стан розвитку населених пунктів України, Концепція виходить із того, що через погіршення стану всіх компонентів природних ландшафтів, порушення основних соціально-економічних функцій цих ландшафтів, активізацію несприятливих природно-техногенних процесів та вичерпання екологічної ємності природних ландшафтів в цілому під загрозою опиняється екологічна безпека функціонування багатьох населених пунктів, і зокрема міст України.

Розділ 3 Концепції присвячений визначенню основних напрямів державної політики щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів. В контексті забезпечення екологічної безпеки при плануванні та забудові міст України актуальними, на нашу думку, є наступні напрями державної політики щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів: узгодженість соціального, економічного, містобудівного та екологічного аспектів розвитку населених пунктів; забезпечення державного регулювання процесу планування і забудови населених пунктів шляхом розроблення генеральних планів, іншої містобудівної документації та місцевих правил забудови, здійснення контролю за їх реалізацією; поліпшення санітарно-гігієнічного та екологічного стану населених пунктів, створення безпечних для життя і здоров’я людини умов; забезпечення захисту від несприятливих природних явищ, запобігання виникненню техногенних аварій та ліквідації їх наслідків. екологічна безпека законодавство забудова місто

Страницы: 1, 2, 3, 4