Рішення суду підкоморія заносились до спеціальних судових книг. Іноді записи зроблені рукою самого підкоморія, але, як правило, записи робив призначений підкоморієм із своїх служебників писар. Звичайно він був шляхетського походження і згодом займав посаду коморника. Коморник, хоча і мав значно менше прав, ніж підкоморій, міг вести власні судові книги, куди заносив записи своїх рішень. У здійсненні розмежування підкоморію асистували мірники і копачі. Їхня участь у процесі зводилась до допомоги підкоморію у вимірюванні землі і встановленні межових знаків (“копцов”).

Офіційно до компетенції підкоморського суду належав розгляд земельних суперечок, але на практиці до нього нерідко звертались і в інших випадках, що стосувались земельних справ, наприклад, при розподілу спадщини, при купівлі-продажу землі тощо. Тобто, сформувався погляд на підкоморські суди як на традиційні для руського права третейські і полюбовні. З іншого боку, незважаючи на впровадження підкоморського суду як такого, що має виключну компетенцію розглядати земельні справи шляхти, Статут 1566 р. залишає традиційні полюбовні і третейські суди. Отже, в численних випадках сторони вдавалися до традиційних засобів рішення земельної суперечки. “А то около розниц, кривдъ и шкодъ, которые межи приречеными паны были от именеи кнзя его млсти Ковельского а их млсти панов Матеевских от Матеева. А так преречоные их млст панове едначи хотячи тые розницы и права межи сторонами въспокоити, тогды такую приятелскую вгоду за приязливым налазком межи их листами вчинили…, яко дотуль, ажбы комисары з раменя его кр мл выведаные конец тот так кгрунтовным розницам вчинили,” – читаємо в судовому листі про приятельську угоду між князем Андрієм Курбським і Матієвськими від 1571 р. [35, с. 105]. Очевидно, у сприйнятті населення нові підкоморські суди були тотожні знайомим третейським і полюбовним судам.

Як і в інших судах, у підкоморському суді траплялись численні випадки протистояння владі. Траплялись напади на підкоморіїв зі зброєю в руках, спроби не допустити проведення акту межування тощо. Отже, уряд був змушений подбати про безпеку членів підкоморського суду. Однак законодавче оформлення захисту відбулося вже в Речі Посполитій. Сторонам було заборонено приїжджати до місця засідання підкоморського суду із почтом більше 30 осіб й із вогнепальною зброєю.

Отже, всі знов впроваджені суди передбачали захист членів суду і юридичну відповідальність за їхню образу. Держава намагалась гарантувати безпеку членів суду. Це, на нашу думку, є ще одним свідченням формування судової влади.

Висновки до розділу

Отже, у Литовсько-Руській державі в другій пол. XIV – першій пол. XV ст. існувала судова система, яка в основному зберігалася з часів Київської Русі. Протягом другої пол. XV – початку XVI ст. вона еволюціонувала у тому напрямку, який диктувався розвитком суспільного і державного життя Великого князівства Литовського. Внаслідок еволюції склалася судова система, репрезентована державними і недержавними судами. До проведення судової реформи вони мали недостатньо чітко окреслені відмінності, однак розрізнялися за ступенем втручання державної влади і принципами підсудності. Судова реформа 1564 – 1566 рр. сприяла чіткій диференціації вказаних категорій судів, упорядкованості, унормованості державної судової системи Великого князівства Литовського. Було подолано певний архаїзм державних регіональних судів. Вперше на українських землях елементи розподілу влад було впроваджено в державному масштабі. Було зроблено спробу чіткого розмежування компетенції судів за колом справ. Центральною фігурою державного суду став суддя – виборний чи призначений; формується інститут професійних суддів; створюються гарантії безпеки для суддів. Виникає механізм забезпечення виконання судових рішень; водночас суд стає відповідальним за свої рішення. Отже, в діяльності судді на перший план виходить не одержання судової платні, а відправлення правосуддя. На українських землях починає формуватись судова влада.

Особливо слід підкреслити той факт, що, хоча реформу було проведено за польським зразком, радикальні шляхетські впливи значною мірою пом’якшилися внаслідок притаманної українським правним традиціям демократичності. Польська форма з її жорсткою становістю наповнилася українським демократичним змістом, пристосувавшись до споконвічних українських традицій.

Але в Речі Посполитій демократичні тенденції розвитку судової системи не знаходять продовження. Польська шляхетська ідея виявилася надто привабливою для більшості української шляхти. Станові інтереси перемагають інтереси національні. Несформована судова система виявилася нездатною чинити опір зростаючим польським впливам.

Розділ ІІІ. Недержавні суди на українських землях Великого князівства Литовського: місце і роль у судовій системі

3.1 Копні суди як споконвічний інститут руського-українського звичаєвого права

Копні суди («копи», пізніше «купи») – давні народні суди сільських громад, громадські судові сходки. Вперше до наукового обігу введені В. Іванишевим, який опублікував і судові акти копних судів [169, с. 69]. Дослідник вважав, що діяли вони лише на землях сучасної Білорусі. Пізніше було документально доведено, що копні суди діяли і на українських землях, зокрема, на Київщині, Волині, Поділлі, Берестейщині.

Назва копного суду походить від давньоруського слова «копа» і є спорідненим словом словам «копити», «копитись», тобто збирати, збиратися [65, с. 2].

Започатковані копні суди ще за давньоруської доби й ведуть походження від віча часів Київської Русі. Вказаний вид судів є залишком від давньоруського суду, про який згадується ще в Руській Правді [151, с. 69]. Копний суд, безперечно, еволюціонував, але його еволюція була вкрай повільною, що можна пояснити тривалим зберіганням у Великому князівстві Литовському давньоруських засад суспільного та правового життя. У копному судочинстві простежується ряд елементів звичаєвого права («ставення шапки», «сміливе поставення ноги з ногою» тощо). Правові поняття «звід», «сочити», «лице» (у значенні речового доказу) зустрічаються у всіх слов’янських народів [21, с. 13, 14]. Иаємо підстави вважати, що копні суди, як і українське звичаєве право, виникли ще в період, який передував роздрібленості слов’янства. суд український князівство литовський

Таким чином, копні суди є одним з найдавніших, споконвічних інститутів українського-руського права, який базувався на багатовіковій судово-правовій традиції, на правових поняттях народної свідомості, на українському звичаєвому праві.

Особливістю копного суду є те, що це суд самої общини, громади, яскравий приклад вирішення судових справ самим населенням.

Підсудність копним судам базувалася на територіальних засадах. Копний суд мав компетенцію в межах так званого копного округу, до якого входили всі мешканці території, що простягалася від даного пункту в чотири сторони на одну литовську милю (приблизно 7,5 км), тобто на 15 км. Площа копного округу дорівнювала приблизно 115 – 225 квадратним кілометрам (див.: Статут 1529 року, розд. ХІІІ, арт. 25; Статут 1588 року, розд. XIV, арт. 9; розд. ХІ, арт. 26).

Отже, копний округ виступав суб’єктом копного права, причому не так мешканці общини, як земля. З вказаних позицій злочин, скоєний на цій землі, навіть вбивство, розглядається копним правом як “змаза ґрунту”. На нашу думку, це є ще одним доказом давності походження копного суду.

За колом осіб підсудності копного суду підлягало все населення округу незалежно від станової приналежності (Статут 1588 року, розд. XIV, арт. 9). До копного суду звертались всі суспільні верстви і навіть національні меншини та уряд, хоча вказаний суд традиційно вважався селянським. Причина полягала в тому, що копа мала значний авторитет як ефективний судовий орган. Як зазначає О. Єфименко, копний суд був швидким, проникливим, неупередженим, справедливим, завдяки чому злочин викривався швидко та неминуче. З вказаної причини, звичайно позивач звертався до копного суду охоче, а відповідач намагався всіляко уникнути його, особливо якщо належав до пануючої верстви [65, с. 6].

Судові акти дозволяють дійти висновку, що відповідачами на копному суді були селяни, міщани міст, які не мали магдебурзького права, шляхта, національні меншини та іноземці [204, с. 45, 211; 67, с. 8, 10].

Мешканці копного округу були пов’язані круговою порукою. Відповідальність за челядь ніс господар оселі; відповідальність за кожний двір несло село; копний округ відповідав за всіх своїх мешканців. До чужинців, “непохожих”, “лєзних”, “перехожих” людей ставилися з підозрою, оскільки репутація їх була невідомою і за них не було поручителів.

За колом справ копному суду були підсудні всі справи, які виникали на території копного округу – як цивільні, так і кримінальні. До цивільних справ відносились розмежування ґрунту, пошкодження межових знаків, суперечки з приводу виконання повинностей тощо. До кримінальних відносились майнові злочини (крадіжка, грабіж, розбій, привласнення і незаконне користування чужим майном, псування і нищення його) і злочини проти особи (вбивство, покалічення, тяжке побиття, перевищення права самозахисту, чаклунство, спрямоване на пошкодження майна, здоров’я людини та позбавлення її життя) (Статут 1566 року, розд. ХІ, арт. 2; Статут 1588 року, розд. ХІ, арт. 19).

Копне право розглядало злочин як «шкоду», тобто як збиток, завданий потерпілому. Тому основною метою правосуддя було відшкодувати йому збитки. Таким чином, в копному суді панував приватноправний погляд на злочин. Кримінальні справи, в тому числі і вбивство, згідно з приватноправовим трактуванням, можна було вирішити шляхом договору з родичами вбитого. Таким чином, у справах про вбивства копа могла провести попереднє слідство і виявити, хто повинен сплачувати «головщину» – платню за голову вбитого його родичам. Приватноправовий погляд на злочин зумовив ще одну особливість копного судочинства: копа шукала не винного, а того, хто мав сплатити вартість збитків потерпілого. Копні судді ясно усвідомлювали, що обов’язок відшкодувати збитки не завжди покладається на винного; той, хто сплатив, міг або змиритись з цим, або розпочати самому чи з родичами шукати справжнього злочинця й діставляти його на суд копи. Нагадаємо, що така пратика була зафіксована ще Руською Правдою.

Ще однїєю особливістю копного судочинства, зумовленою приватноправовим поглядом на злочин, був спрощений характер його.

При виявленні злочину на території громади члени її повинні були зробити все можливе для найшвидшого викриття злочину по «гарячих слідах». Негайно скликалася «гаряча копа» – група сусідів до 15 осіб, яка проводила перші слідчі дії: опитування потерпілих, обшуки підозрюваних, гоніння сліду. Це був перший етап копного судочинства.

Після закінчення попереднього слідства скликалася «велика» («вальна», «генеральна») копа. Її могли скликати потерпілий або його близькі родичі, власник землі, на якій сталася подія, уряд, винний, самі копники. На людних місцях усно або письмово оголошувався час і місце зборів: „Копа маеть быти чинена люде на нее взываючи через возного оголошеньем на торгах, при костелех и везде о том даючи знать, кому се трафить…” (Статут 1588 р., розд. ХІ, арт. 26).

Скликання копи в актах носить назву збирання копи («две копы збирано», «збирали копу большую»), іноді скликання називалося “піднімати копу”, “скласти копу”, “чинити копу”, “збивати копу”, “гнати копу” [2, с. 211, 242, 270, 296, 345]. Якщо відбулося скликання, копа мала збиратись неодмінно. Єдиною причиною, з якої копа могла не зібратися, були сільськогосподарські роботи в полі. Будь-яка інша причина, навіть непогода, не вважалися поважною для відміни копи.

Копи звичайно збиралися під відкритим небом на усталених місцях, так званих коповищах (“на местцу звыклом, где се копа становит, на врочищу, на Градах…” [2, с. 140]). Однак траплялись випадки, коли копний суд відбувався на випадкових місцях: на місці скоєння злочину, на місці, куди вивів слід, або в будь-якому іншому місці, на яке погодилися зацікавлені особи [191, с. 74]. 29 грудня 1565 р. було забито Яна Дубровського, служебника княгині Ганни Романівни Друцької Любецької, в той час, коли він повертався з Любомля з грошима через село Доросин; тіло забитого злочинці привезли під село Любецьке; "на другий день у понеделок чинили купу на границе Любецкой и Доросиньской з людми з сел обаполных" [204, с. 104]. За давнім звичаєвим правом, брати участь у копі могли всі мешканці копного округу незалежно від віку, статі, станової приналежності. Отже, існувала юридична рівність населення. Об’єктивно основну масу присутніх на копі складали селяни, оскільки за чисельністю вони переважали всі інші стани. Але зі зростанням населення не всі селяни особисто мали виходити на копу: копний суд знав судове представництво. Родина, двір, село могли виставити на копу виборних представників з найбільш почесних і поважних селян, “людей чесних, віри гідних”. Обрані не тільки представляли суспільну одиницю, а й несли за неї відповідальність. Згодом встановлюється представництво по 2 особи від села; таким же був порядок представництва від міщан.

В судових актах також згадується про присутність на копному суді шляхти та зем’ян (“Зышлисе были на копу тые земяне для опыту…”; “Вся копа – панове шляхта и мужи велели ему [звинуваченому] вывод чинить…” [2, с. 91]). З’явлення на копу було обов’язковим для всіх її членів. Демократизм суспільства, притаманний українським землям Великого князівства Литовського до зближення його з Польщею, зумовив право копи вимагати присутності шляхти та її представників на копному суді в разі потреби. “Урядник пани Миколаевой Остиковой, княжны Анны Романовны Любецкой, любецкий Ян Нетецкий нет ведома, для чего на копах минулых сам ся не становил… То пак вся копа посылала … к жене Яна Нетецкого Анне … пытаючи … для чего на копах не бывает… Когда же все урядники любецкие на … копах завсегда бывают.” [204, с. 123]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28