У пореформений період випадки порушення справи з ініціативи державного суду частішають. Вище ми наводили запис в Луцькій гродській книзі від 3 лютого 1577 р. про заяву пана Василя Борзобогатого-Красенського про знайдення в лісі біля села Боголюбого трупу і про дізнання возного з вказаного приводу. Отже, поступово посилюється різниця між цивільним та кримінальним процесами; кримінальний процес набуває інквізиційного характеру.

Розглянемо і проаналізуємо судовий процес у державних і недержавних судах. Зазначимо, що істотних процесуальних відмінностей у державних та недержавних судах не було, оскільки всі суди повинні були керуватися діючим правом – спочатку звичаєвим, а пізніше писаним. Процес в магдебурзьких судах значною мірою наблизився до такого в державних судах (при аналізі ми будемо вказувати на існуючі відмінності).

Порядок виклику в суд походить зі звичаєвого права. Виклик відповідача до суду в звичаєвому праві називався “погонею”. У Статуті 1529 року ми зустрічаємо “погон”, або позов, яким “погнаний”, “позваний”, тобто відповідач, закликався до явки на суд іменем уряду. Як позов, так і погон записувалися в судові книги і вручалися відповідачеві через вижа, а пізніше, після впровадження Статуту 1566 р., – через возного. За Статутом 1529 року, виж мав вручати позови в присутності понятих, оскільки, як вже неодноразово вказувалося у попередніх розділах, траплялися численні випадки нескорення владі. У позові вказувалися визначені терміни з’явлення до суду. Якщо відповідач у призначений термін “не ставав на рок”, тобто не з’являвся до суду, суд мав перенести слухання справи на інший термін, повідомивши про це відповідача. При нез’явленні відповідача вдруге суд призначав остаточний, третій термін і висилав діцького, який мав право застосовувати силу при діставлені сторони до суду. Статут 1529 р., а пізніше Статут 1566 р. встановили, що при нестанні перед судом у визначений термін без поважних причин (ними вважалися хвороба або відсутність за державними справами) сторона “тратить право”, програє справу. Якщо ж, порушивши справу, до суду без поважних причин не з’являвся позивач, він програвав справу без права порушувати її вдруге (Статут 1529 р., розд. VI, арт. 14; Статут 1566 р., розд. IV, арт. 48). Нез’явлення на копний суд мало, крім вказаних, інші наслідки: позваний мусив “за невихід шкоду платити” [2, с. 48].

Іноді, щоб забезпечити з’явлення до суду, сторони вдавалися до “видачки”, тобто закладу, що скріплював договір про явку в суд. Звичай укладати усний договір про майбутні процесуальні відносини, тобто про предмет спору і термін явки в суд, у формі парі існував з давніх часів у багатьох слов’янських народів [203, с. 63]. Цей елемент звичаєвого права закріплено у привілеї Київській землі 1507 р., де судовий заклад іменується “видачка” [206, с. 189–190]. М. Владимирський-Буданов вважав, що в Литві символом здійснення “видачки” було підкидання догори шапок [27, с. 19]. З “видачкою” сторони не лише чітко визначали предмет спору і термін з’явлення до суду, але й домовлялися про розмір тієї суми, яка повинна була служити закладом і яка передавалася обома сторонами в руки сторонніх третіх осіб, які були присутні при укладанні договору. Наслідки укладання договору були такі: сторона, що не з’явилася до суду в призначений термін, позбавлялася свого закладу на користь іншої сторони; у випадку, коли до суду з’являлися обидві сторони, заклад, який знаходився на зберіганні у третіх осіб, віддавався судді, потім відбувався суд, і сторона, яка програвала процес, позбавлялася свого закладу на користь суду [108, с. 147].

Отже, розгляд справи починався в особистій присутності сторін. “Ставши передо мною обличне”, “стояли обличне”, “стояли перед нами очевисто”, “пришодче обличне” – традиційний початок багатьох записів в актових книгах державних судів як до реформи, так і після неї [2, с. 16, 45; 115, с. 755–756]. Однак в XVI ст. в українських судах виникає інститут судового представництва, що було зафіксовано Статутом 1529 року (розд. VI, арт. 20). У цивільних справах у державних судах ведення справи може доручатись довіреній особі сторони – прокуратору, або речнику, адвокату, в такому випадку сторона звільнюється від необхідності з’являтися до суду. Поява адвокатів в українських судах пов’язана зі зростанням ролі писаного права внаслідок впровадження Статуту 1529 року. Заміна звичаєвого права писаним унеможливила для недосвідчених людей ведення справ у судах. Потрібні були послуги тих, хто добре розумівся на законах. На початку XVI ст. в чужих справах у суді переважно виступали писарі, які мали практичний правовий досвід; окрім них, представниками сторони часто були родичі, приятелі та інші особи. Статут 1566 р. закріпив існування судового представництва в земських судах, визначивши, що сторона та її представник рівні у правах; але тут адвокатура не стала професійною, прокуратори обирались самими сторонами для ведення конкретної справи з-поміж своїх родичів або знайомих, які користувалися довірою доручителя, отже, обрання адвоката було приватною справою сторони. Поступово виникає практика надання адвокатських послуг заради гонорару. Адвокатура перетворюється на професіональну. Суд повинен був дати прокуратора тим, хто не мав можливості найняти адвоката, – “убогим сиротам и вдовам немаетным”, а також тим, “которыи бы або за пріязнью або теж убозтвом своим прокуратора мети и сами речы своее за недостатком своим в суду справовати не могли.” Статут 1566 року визначив загальні вимоги до судових представників. Прокуратором не міг бути “судья, подъсудок и писарь земский, а также не могут быти прокураторъми особы духовные”. Визначалися і моральні якості адвокатів. За Статутом 1566 року, прокураторами не могли бути люди необачної поведінки, особи, які були впіймані на місці злочину, або записані в книгах “злодейских поволаний”, або платили раніше коли-небудь за “злодейство”, або відкуплювались від смертної кари. Вони мали бути “не воры, не плуты, не ябетники, не корыстовники”. Сторона могла відмовитись від послуг адвоката або замінити його іншим на будь-якій стадії процесу (див.: Статут 1566 року, розд. IV, арт. 35).

Прокуратор мав довести, що має доручення від сторони вести справу. За Статутом 1529 року, довіритель мав з’явитись до суду і засвідчити уповноваженість свого адвоката особисто. У випадку хвороби сторони-довірителя повноважність прокуратора підтверджувалася спеціальним доручним листом з печаттю довірителя. У другій половині XVI ст. особистого свідчення сторони не вимагалося, досить було доручного листа: “… от пана подкоморого станул пан Юрие Сирутевич и на первей показал лист его под печатью его, в котором пишет пан подкоморый, даючи ему моц зуполную стати за себе в праве и отказывати” [1, с. 73]. “А сам владыка Іосифъ перед нами очевисто не стоял, а речь свою полецылъ от себе мовити писару нашому Ивашку Сопезе” [1, с. 94]. Однак факт надання доручного листа міг, за бажанням сторін, бути зафіксований в судовій книзі державного суду. В книзі Кременецького земського суду від 9 жовтня 1570 р. читаємо запис про передачу доручного листа паном Андрієм Чолганським пану Лащу на виступ в суді [187]. Доручний, або “заручний” лист, щоб мати юридичну силу, мав бути складеним і оформленим відповідно до певної форми. У книзі Кременецького земського суду від 13 січня 1571 р. поміщено запис про звільнення від з’явлення до суду князя Костянтина Вишневецького у справі з панами Чолганськими через неправомочність уповноваженого пані Чолганської [188]. За Статутом 1529 року, підробка доручних листів з метою нанесення стороні збитків каралася спаленням.

Прокуратори нерідко вдавалися до зловживань своїми повноваженнями. Тому стани сейму просили великого князя скасувати інститут адвокатури в державних судах. На це князь відповів, що наймання адвоката – справа приватна і добровільна, якщо ж ніхто не найматиме прокураторів, то цей інститут зникне сам собою [122, с. 347].

Участь адвоката в судовому процесі по цивільних справах стала однією з перших формальних ознак розмежування цивільного та кримінального процесів в українських судах.

Після перевірки особистої присутності сторін або, в цивільних справах, їх представників, починалися судові дебати. Суддя вислухував скаргу позивача, відповідь і пояснення відповідача. В судах магдебургій сторони могли доручити вести свою справу адвокатам (прокураторам, речникам, пленіпотаріям). Інститут адвокатури в судах міст на магдебурзькому праві був принципово відмінним від такого в державних судах. Адвокатура, що утворилася на ґрунті магдебурзького права, виникла не як судове представництво, а у вигляді правозахисту. Виникненню адвокатури сприяли ті обставини, що українське населення міст було мало обізнаним з іноземним за походженням правом, отже, не завжди могло використати його становище для власного захисту під час процесу. Судовий процес в судах магдебургій був значною мірою формалізований, отже, при розгляді судової справи перевагу мала сторона, краще знайома з магдебурзьким правом. Вона ж звичайно і вигравала справу, оскільки знала, на який артикул судових книг магдебурзького права послатися. Знавці магдебурзького права стали практикувати надання послуг з правозахисту під час процесу за певну винагороду. Таким чином, в судах магдебургій після виступів сторін (або замість них) виступав адвокат (інша назва – прокуратор, пленіпотарій).

Як приклад ролі адвокатів у судовому процесі в магдебурзьких судах можна навести справу, яка розглядалася в 1586 р. в Новогрудку. (На жаль, судові акти, що стосуються українських земель, надруковані в дуже стислому вигляді, іноді тільки самі вироки, з них навіть важко уявити собі хід судового процесу. Тому вважаємо за можливе використати як приклад судовий акт, який стосується білоруських земель, враховуючи, що відмінності в судових процесах магдебургій українських та білоруських були неістотними.) Суд чинили війт, бурмистри, радці та лавники. Позивач Йосип Процкович доводив, що має права на спадщину свого покійного брата Івана Лавровича, оскільки, за його словами, вказана спадщина є “отъчизна” покійного. Відповідачкою у справі була вдова небожчика Оксинія Кузмина. Її адвокат Богдан Боровин заперечував сказаному позивачем: ”…а того дому и маетности небощика мужа ее на нее прыходит водлуг права майдебурского, третяя часть на што подал с права майдебурского, в Артыкулех, лист пятьдесят первый, где пишет тыми словы: естлибы муж жону понял, с которою бы жадного посагу не взял и з обу сторон жадное маетности не мели, але их сполною працою набыли и розмножили, а не учинивши жадное расправы умер, тогды жона позосталая третюю часть добр мужливых одержить; але естлибы оных добр не сполною працою набыли, тогда жона на четвертой части муситъ перестати, ачкольвек звычай посполитый на велю местцах носит, иж жона третюю часть мает.” Адвокат позивача Марко Гаврилович зазначив, що “небощик Иван Лаврович, муж тое Оксини, не з нею тых добр набыл, але есть власная отъчызна его; з тых причын третяя часть тых добр при ней зостати не мает, только при кгераде зостати мает; на что подал право в книгах Speculum Saxonum list czterdziesty szosty, где описано тыми словы: жона в добрах мужа своего змерлого ничого вещей собе привлащати не может, одно герад, альбо то, што ей урадовне перед судом ест оправлено, або даровано.” Цікаво, що адвокати посилалися на норми не тільки магдебурзького права, а й на “звичай посполитий”, і судді сприйняли таке посилання як правомірне й рівноправне з посиланням на магдебурзьке право, хоча справу все ж таки вирішили за магдебурзькими нормами: “…водлуг листу чотырыста шестдесят первого, описаного в книгах Спекулюм Саксонум…” [167, с. 195].

Заборонено було займатись адвокатською діяльністю розумово відсталим, неповнолітнім (до 21 року), священикам, єретикам, євреям, особам, які відбували покарання.

В магдебургіях послуги адвокатів сплачувались за визначеною таксою: клієнт платив адвокату 4 гроши в день [23, с. 202–203]. Отже, можна вважати, що в судах міст на магдебурзькому праві адвокатура існувала як професія.

За магдебурзьким правом, так само, як і за Статутом, можливим було безкоштовне надання адвокатських послуг тим, хто не мав коштів для наймання захисника. Адвокат не мав права відмовитись від захисту такої особи під загрозою заборони займатись адвокатською діяльністю.

Суворо карався прокуратор і в тому випадку, коли нехтував своїми обов’язками або обманював свого довірителя. За перехід до захисту противної сторони після того, як справа розпочалася, адвокату врізали язика. За програну через недбальство справу він сплачував збитки або його кидали до в’язниці [155, с. 82]. Якщо ж адвокат не міг за поважних причин прибути на суд, він мав повідомити про це всіх учасників процесу: свого клієнта, суддів і противну сторону. Інакше він був повинен компенсувати всі збитки, принесені стороні, та підлягав катуванню різками біля міського стовпа, після чого його виганяли з міста [25, с. 202]. Отже, адвокатура в українських магдебургіях була організована за чіткою системою. Юристи того часу вважали її необхідним інститутом для правосуддя, оскільки вона полегшувала для населення участь у судових справах.

4.3 Система судових доказів

Після виступів сторін або їхніх адвокатів суддя вимагав доказів. Оцінювання доказів було формальним. Вони поділялись на достатні і недостатні. Достатніми вважались: власне зізнання (в кримінальних справах для його отримання допускалися катування), письмові документи, чия істинність була визнана противною стороною, показання свідків (у цивільних, кримінальних та земельних справах кількість свідків, що вимагалася, була неоднаковою), впіймання з поличним (“лицем”) на місці злочину (на “гарячому вчинку”). В судових актах доби, що розглядається, достатні докази називаються “слушними”: “слушні знаки”, “слушний довод”, “слушна причина”. Недостатніми доказами вважались: показання одного або двох свідків, “лице”, знайдене у “неподозреної” особи в результаті обшуку в приміщенні, в якому є вікно або інші отвори, або в результаті “гоніння сліду”, і присяга. Протягом XVI ст. новим різновидом доказів у кримінальних справах стає свідчення судового чиновника про результати огляду місця злочину.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28