“Ставлення шапки” вживалося у всіх судах Литовсько-Руської держави аж до вищого суду – великокнязівського – включно.

В дослідженнях елементів судового процесу, які робились протягом ХІХ-ХХ століть, не вказується на значення даного ритуалу, але вчені (М. Владимирський-Буданов, Ф. Леонтович, О. Єфименко) в основному погоджуються з тим, що шапка в даному випадку була символом голови [29, с. 105; 107, с. 71; 64, с. 19– 20]. Польський дослідник В. Кулісевич слушно зазначив, що приставлення шапки – це норма звичаєвого права, яка з часом перетворилась на звичайну судову процедуру [230, с. 13].

Подібною до “ставлення шапки” була “викидщина”. Різниця між ними полягала в тому, що при викидщині сторони не супроводжували свої слова ритуалом покладання шапки перед суддями, а закладали певну, звичайно значну, суму або давли обіцянку пошкодити собі здоров’я чи навіть позбавити себе життя, якщо їхні показаня не підтвердяться. В судовому листі воєводи Троцького Монвида по справі між Круповичами і Бастунями від 1444 р. читаємо: “…и сіи Круповичи металися о том з 20 рублей” [6, с. 22]. В акті 1495 р. записано такий порядок закладу перед Великим князем Литовським: “Литавор, маршалок,… а пан Юрьи Илинич перед вел. князем… у стола викинулися его милости со ста рублів на том… Пан Юрьи рек: естли я не доищуся з обу сторон Міри ріки сіножатей а борті судеревної – дам я вел. князю сто рублів грошей. А пан Литавор рек: естли я на то доводу не вчиню… ино я дам его милости сто рублів грошей” [4, с. 45]. Викидщина в грошах чи в речах йшла на користь уряду, адміністрації або суду.

І. Черкаський та О. Єфименко зазначають, що при посиланні на свідків існував ще один звичай, який полягав в тому, що позивач зіставляв свою ногу, свою голінку з ногою і голінкою свого супротивника [192, с. 92; 65, с. 19–20]. Достатніх даних про значення цього давнього ритуалу дослідники не мають, але стверджують, що суд, зокрема копний, надавав йому дуже серйозного значення, називав його “слушним” і “сміливим”, і вважав цей доказ за найбільш вагомий. На практиці зіставляння ноги з ногою знаходимо дуже рідко: 3 448 судових актів, переважно копного суду, опублікованих в XVIII томі Актів Віленської Археографічної комісії, про нього згадують лише два документи, із них в XVI ст. – лише один. В 1582 р. копа розглядала справу про злодійство: “Пилип… мовил до старца Микиты…; естлиж то будет неправда, же того он [Микита] мне не поведал, тогды в том моя нога и его нога, пока то на него слушным доводом доведу… Обачивши то старцы и вся копа, иж того Пилипа слушное сведецтво и смелое постановение ноги з ногою… ” [2, с. 63].

Для представлення свідків сторонам міг надаватись певний термін (“рок”): “Зложилъ есми рокъ Якубу Мешковичу зъ Матеем Нестеровичем, иж мает тот Якуб стати у вовторок за тый день перед мною и довод мети против тому Матею Нестеровичу”, “тая Улка невестка его… того попа ку свядецтву поставити подвезалася и рок сама доброволне водле повезане своего ку постановеню того сведка своего принела, от сего дня понеделка месеца іюня 25 дня”, “и кгды рок поставенью светка, яко вчорайшого дня в пятницу, месеца августа 1 дня, пришолъ,… Роман Кудаевич того светка своего Гришка Митьковича перед нами поставилъ…”, “и зложон был ему рок того заводцу поставити до чотырех недель…”, – читаємо в судових актaх [31, с. 39, 45, 58].

Сторона, яка посилалась на свідків, мала сама доставити їх у суд.

При нез’явленні свідків на перший термін суддя міг призначити другий, і навіть третій “рок”. Той, хто не представляв свідків на третій “рок”, тратив справу: “Мы, судьи, обачивши то, кгдыжъ тая Улка сама не стала… и того сведка не поставила, на роки зложоные у права не показала, съ тых причин знашли есмо то, абы тая Улка з дому его [позивача] прочь шла… ” [31, с. 45].

Траплялись випадки підкупу свідків. Ганус Станкевич притягнув Коляду Шурпича до суду за несплату брогу. Коляда Шурпич заявив, що не може представити свідків у суд, бо Станкевич “их перекупил” [1, с. 53]. В іншому записі читаємо: “Его милость пан подкоморий пан великий, может светков мети, што хотя” [1, с. 42]. Мешканці Жорослава повідомляли великого князя Олександра, що “Скинъдир [відповідач] присылал к нам слугу своего, обецаючи намъ по кожуху и по сукни а просечи насъ, абы то светчили, што он намъ кажет. И мы того не вчинили, боялися есмо Бога и господаря великого князя” [3, с. 74].

У разі піддання суддями свідоцьких показань сумніву суд міг надіслати вижа для перевірки їх істинності. “Писар Сенко рек, абыхмо послали тамъ вижа нашого [великого князя Олександра]… того ся доведати, так ли будет, какъ тые людъци поведали. Ино мы для лепъшое справедливости посылали там дворянина нашого Бокея того ся доведати и нам отказати”, – читаємо у вироку великого князя Олександра від 27 березня 1497 р. [3, с. 75].

Свідки найму землі називалися могаричниками, купівлі коней – баришниками, позики грошей – рахунниками.

Окрім вказаних доказів, важлива роль відводилась речовим доказам, або “лицю”. “Лицем” вважалася крадена річ, виявлена або при впійманні злодія на місці злочину, або при обшуку, або в результаті “гоніння сліду”. “Лице” вважалося достатнім доказом при затриманні злодія “на гарячому вчинку”, на місці злочину. “Лице”, знайдене при обшуку в приміщенні, яке мало вікна або інші отвори, не вважалося достатнім доказом, особливо якщо звинувачений був до того людиною “неподозреною”. Якщо “лице” знаходили в результаті “гоніння сліду”, а звинувачений не визнавав себе винним, вдавалися до “зводу”. Але якщо звинувачений був “злодієм приличним” або “подозреним”, для отримання зізнання його піддавали катуванням.

Із звичаєвого права був запозичений звичай у разі впіймання злодія представляти його в суд разом із “лицем”. Вважаємо, що цей звичай мав символічне значення (покарання адекватне злочину, асоціативно з ним пов’язане, є психологічно виправданим), був своєрідним символічним таліоном, що вказує на його давнє походження. Двоє господарських людей, Панкович і Петрович, які вкрали у Наркгеловича із комори різні речі, були впіймані на місці злочину і пред’явлені в суд із нав’язаним їм на шиї “лицем”: кожухом, сермягою і шматком товстого полотна [1, с. 81].

Збереження в процесі даного елементу звичаєвого права свідчить про певний архаїзм процесу.

Ознакою архаїзму є також визнання суддями позаправових доказів. За відсутності або недостатності вищеназваних доказів вдавались до присяги (“и тот Адам, не маючи на то жадного запису и никотораго доводу, до присеги брался” [31, с. 39]. Звичайно суддя, який розглядав справу, призначав присягу, або ж сама сторона пропонувала принести її. Обряд присягання називався “принести (або піднести) право”. Він полягав у тому, що в призначений час сторона, якій належало присягнути, з’являлась в суд і “підносила право”. Обряд цей був урочистим, бо в тексті присяги згадувалось Боже ім’я, отже, ігнорувати присягу або дати невірні показання було неможливо. Таким чином, присяга була своєрідним різновидом ордалій.

Для принесення присяги необхідна була згода і судді, і іншої сторони: “Тот Миско Лукьянович, не хотечи его до присеги припустити, сам ся ку присяги взял…”. Тоді суддя, розглянувши обставини справи, “на присегу тому Миску Лукьяновичу допустил и рок присязе зложил третій день у середу… тот Адам, не хотечи сам на том присегнути, тому Миску Лукьяновичу сам добровольне на присегу позволил” [31, с. 47]. Оскільки часто обидві сторони прагнули принести присягу, то суддя, розглянувши представлені сторонами докази, особисто вирішував, яка сторона “ближчая к присяге”. Іноді це вирішувалось за жеребом. Допущення сторони до присяги дорівнювало визнанню її правоти, тому нерідко сторони намагалися перешкодити іншій стороні принести присягу або ж шукали приводу оголосити принесену присягу недійсною. “И Водыньский в том всперся, а рекучи, иже один с тых [представлених іншою стороною] светков не присяг, и почал позывати до нас [суддів]” [4, с. 74].

Текст присяги складався судом для кожної конкретної справи і називався “рота” (“ротитися” – присягати). Не збереглося жодного прикладу тодішньої форми присяги.

Оскільки дати невірні показання під присягою було неможливо із згаданих причин, сторони часто відмовлялись від присяги: “[Вона] третего дня присягнуть не хотела, а он ее хотел вести и пилен был року водле обычая права” [1, с. 83].

Незважаючи на те, що присяга вважалась досить вагомим доказом, згодом бачимо, що судді часто надавали перевагу все ж таки показанням свідків, тобто правовим доказам: “не годить ся мимо светъки прысегати” [131, с. 11]. Янко Вазкгірдовіч, стягуючи гроші з Стася Петрашкевича, “светком ганбы жадное не давал, только ся к присязе брал”, суддя визначив, що “чотырох парсон людей добрых, веры годных сведецтво больш важит, нижли одного человека простые слова и упор”, і вирішив справу на користь позивача [1, с. 57]. Наведений факт свідчить про формування раціонального, позбавленого містицизму, погляду на присягу як на судовий доказ.

4.4 Винесення судового рішення і забезпечення його виконання

В XIV – першій пол. XVI ст., внаслідок панування приватного права, поширеною була практика припинення справи у зв’язку з домовленістю сторін укласти мирову угоду. Звичайно її укладали до офіційного порушення справи в суді, але можна було вдаватись до угоди на будь-якій стадії процесу. Судко Мінгайлович Хрщон і Юшко Ятовтович покликали Михна Доргевича до великокнязівського суду з приводу справи про маєток. Не дочекавшись рішення великого князя Казимира, “з права зшод, межи собой о том поедналися, и так межы них еднаніе сталося: того именія… две доли Судку Мингайловичу Хрщону а Юшку Ятовтовичем, а Михна Доргіевича приступити к тому именію к третей доли… ” Сторони звернулись до Казимира з проханням затвердити мирову угоду. Великий князь задовольнив їхнє прохання [4, с. 18]. 20 липня 1495 р. Іван Сова та Гліб Остафієвич звернулись до великого князя Олександра з проханням дати підтвердний документ на їхню угоду в земельній справі [4, с. 79].

Переважна більшість мирових угод стосується цивільних, зокрема земельних справ. Часто закінчувались мировою угодою випадки особистих образ.

Вище ми вказували, що з формуванням публічноправового погляду на злочин законодавець намагався обмежити вказану практику щодо тяжких кримінальних злочинів (див.: Судебник 1468 р., арт. 12). Однак випадки мирових угод, укладених при скоєнні тяжких кримінальних злочинів, зустрічаються протягом всього періоду, що розглядається. Вище ми наводили приклад мирової угоди при скоєнні вбивства та пограбування слуги Андрія Курбського. 10 травня 1577 р. в Луцьку гродську книгу було вписане зобов’язання шляхтичів Яроша Семашка, Федора Загоровського та Євстафія Малинського відсидіти у в’язниці та видати на страту княгині Марії Четвертинській та її синам своїх слуг, винних у вбивстві князів Петра і Михайла Четвертинських у маєтку Соколах. В той же день княгиня заявила, що припиняє справу внаслідок укладеної угоди, за якою власники вбивців зобов’язувалися виконати свої попередні зобов’язання [117, с. 34]. В запису від 29 червня того ж року зазначено, що Ярош Семашко не видав на страту княгині своїх слуг, тим самим порушивши угоду, але за це зобов’язується відсидіти у в’язниці не 3 місяці, а 1 рік [117, с. 39].

Гарантією дотримання умов мирової угоди була зарука – штраф, який мала сплатити сторона, яка порушувала мирову угоду. Порушувач також міг притягатись іншою стороною до державного суду.

В українських землях Великого князівства Литовського існувала можливість переносу розгляду справи з регіональних державних судів до центрального. Однак порядок такого переносу різнився в залежності від регіону. Так, наприклад, в Київській землі скористатись таким правом можна було лише до початку розгляду справи воєводою, а у Волинській землі можна було звернутись до великокнязівського суду на будь-якій стадії процесу [206, с. 184].

Винесення вироку відбувалося на підставі всіх пред’явлених доказів. Термін обміркування вироку не повинен був перевищувати трьох днів. Спочатку вирок оголошувався усно, а потім протоколювався в судових книгах. Звичайно вирок виносився особою, яка судила, одноосібно, але у випадках утруднень будь-якого характеру суддя міг або перенести винесення вироку на розсуд авторитетнішого судді (воєводи, старости, великого князя, державного суду), або вирішити справу після поради з присутніми на суді.

Вирок мав відповідати діючому праву, однак на практиці траплялись випадки справ, по яких готового вироку правом не було передбачено. Найбільш складні з таких справ передавались на розгляд великого князя як найавторитетнішого судді. Так, наприклад, в 1497 р. великий князь розглядав справу з приводу розподілу спірної спадщини. Позивачі вимагали передачі їм 2/3 майна їхнього померлого брата, яке мали успадкувати за законом; за заповітом ¾ майна небіжчик заповідав своїй дружині. Хоча відповідачка пред’явила заповіт, складений із дотриманням усіх вимог, великий князь вирішив справу за законом [4, с. 84].

Великий князь, вирішуючи спірну справу, усвідомлював, що винесений ним вирок слугуватиме судовим прецедентом, тому винесенню вироку передувала тривала порада із Пани-Радою. 20 липня 1495 р. великий князь Олександр розглядав досить нестандартну справу по розподілу спірної спадщини. Після досить тривалих дебатів сторін і опитування свідків з’ясувалося, що позивачі навмисне знищили заповіт, щоб відповідач не зміг довести свою причетність до спадщини. У вироку було зазначено, що той, «хто хотел бы кому лихо вчинити, собе горшей вделает». Позивачі не тільки програли справу, а й мусили сплатити величезний штраф на користь відповідача [4, с. 79].

Після закінчення справи в державних судах і в деяких недержавних (магдебурзьких, третейських, церковних духовних) судове рішення заносилось в актові книги, а сторонам видавався “судовий лист”, тобто виписка з актової книги. Для запобігання підробки судового листа його іноді розрізали по діагоналі, “на вгол”, і трикутні частини листа видавали сторонам. При виникненні у майбутньому спорів сторони мали зіставити свої частини листа, щоб переконати суд в істинності документа [38, с. 214].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28