На законодавчому рівні потрібно встановити критерії і порядок перевірки знання державної мови, необхідного стажу практичної діяльності у певній галузі тощо до кандидатів на зайняття посади судді спеціалізованого суду. Разом з тим, має бути додержана єдність статусу суддів системи судів загальної і спеціалізованої юрисдикцій, як це передбачено ч.4 ст.18 Закону України “Про судоустрій України”. Стаття 125 Конституції України встановила, що додатковими вимогами до суддів спеціалізованих судів щодо стажу, віку та їх професійного рівня є ті, які визначаються законом. До таких ми відносимо вимоги, пов’язані з громадянством, з віковим цензом, наявністю вищої освіти (неюридичної), фахової підготовки з питань юрисдикції певного спеціалізованого суду тощо.

Виходячи з текстуального тлумачення є підстави стверджувати, що вимоги статті 129 Конституції України щодо незалежності суддів і підпорядкування їх тільки закону в повному обсязі поширюються і на суддів військових судів. На користь цього свідчить те, що призначення (обрання) офіцера суддею військового суду жодною мірою не залежить від військового командування, оскільки кандидатура офіцера-юриста на посаду судді вноситься на розгляд кваліфікаційної комісії суддів військових судів, у складі якої відсутні представники Міністерства оборони України та інших військових формувань. На нашу думку, додатковою фаховою підготовкою є саме військова освіта офіцера, що є кандидатом на посаду судді військового суду, та досвід проходження військової служби.

Конституційне положення щодо фахової підготовки для суддів спеціалізованих судів не є єдиною вимогою, оскільки частиною 4 статті 127 Конституції України встановлено, що судді спеціалізованих судів здійснюють правосуддя лише у колегіальному складі. На мою думку, потреба введення колегіальності при розгляді певних категорій справ, випливає зі специфіки застосування норм права за галузевою ознакою, оскільки забезпечення правильної і об’єктивної реалізації суддею-юристом своїх знань не тільки в галузі права є досить проблематичним. Таке твердження грунтується на тому, що практичний досвід саме в галузі права, знання судді, що має вищу юридичну освіту, зважаючи на конституційну вимогу стосовно врегулювання судом усіх правових відносин, які виникають у державі, є недостатніми для вирішення певних категорій справ. Як свідчать результати проведеного опитування суддів судів загальної та спеціалізованої юрисдикції оптимальним варіантом колегії суддів вважається такий: один суддя-юрист і два судді, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цього суду (для місцевого суду, див. також “Додаток Р”). З цього вбачається нагальна потреба судової системи у фахівцях різних напрямків, які є, наприклад, спеціалістами в галузі права чи в галузі фінансово-кредитних відносин, банкрутства, аудиту, в галузі управлінської діяльності, митної або податкової справи тощо. Тобто, є підстави стверджувати, що розгляд справ колегією суддів є найбільш прийнятним і об’єктивним, виходячи зі специфіки здійснення правосуддя в суді спеціалізованої юрисдикції. Звичайно, процесуальним законом можливо визначити окремі категорії справ, які б розглядалися колегіально у складі трьох або п’яти суддів, з яких відповідно один або два є фахівцями в питаннях юрисдикції спеціалізованого суду. Важливість і необхідність колегіального розгляду справ у суді спеціалізованої юрисдикції базується, перш за все, на обов’язку суддів правильно застосувати матеріальний закон, а по-друге – на необхідності вірного застосування процесуального закону, оскільки єдність цих умов зумовлює правильність і стабільність судових рішень.

2.2 Спеціалізація судів за суб’єктною ознакою учасників судочинства

Верховною Радою України у 1994 році були внесені зміни до Закону України “Про судоустрій України” і цей нормативно-правовий акт був доповнений главою 31, яка визначила правовий статус, організацію та повноваження військових судів України [96] [196]), що замінили військові трибунали колишнього СРСР . Законом України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року визначено, що військові місцеві суди гарнізонів, апеляційні суди регіонів та Військово-Морських Сил України, військові судові палати Апеляційного і Касаційного судів України та Військова судова колегія Верховного Суду України здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, передбачених чинним законодавством [106] [197]). Визнання цих судів складовою частиною єдиної системи судів загальної юрисдикції, здійснення ними правосуддя за нормами, встановленими процесуальними кодексами України, поширення всього комплексу прав і гарантій, передбачених Законом України “Про статус суддів”, на суддів військових судів, використання цими судами демократичних засад судочинства (гласність судового процесу, участь народних засідателів - військовослужбовців у здійсненні правосуддя, колегіальність розгляду визначеного процесуальним законом кола справ тощо) свідчить про впровадження в організацію військових судів України прогресивних форм судоустрою.

Вважаю, що непереконливою є думка деяких науковців щодо проблемності подальшого функціонування в системі судів України військових судів [189] [198]). Так, Л.І.Пахолок, маючи на увазі військові суди, зазначає, що “поширення юрисдикції окремих судів лише на певний стан є основною формальною ознакою станових судів” [182] [199]). Крім того, в науковій літературі висловлюються думки про скасування військової юрисдикції взагалі і визначення в законі створення військових судів лише на період війни [190] [200]), [191] [201]).

Такі твердження, на наш погляд, є досить сумнівними, оскільки діяльність військових судів, укомплектованих кадровими офіцерами-юристами, у мирний час активно сприяє зміцненню законності, дисципліни і правопорядку у військових формуваннях. Також звертаємо увагу на те, що ст. 1 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” [192] [202]) визначено, що з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих місцевостях держави настає особливий період функціонування органів державної влади, в тому числі і військових судових органів. За таких умов, їх ліквідація унеможливить мобілізаційне розгортання системи судів у Збройних Силах України в зазначений період. Більш того, участь військовослужбовців Збройних Сил України у складі Миротворчих Сил ООН на території Боснії і Герцеговини, Лівану, Сьєрра-Леоне тощо свідчить про те, що наявність органів військової юстиції взагалі і військових судів, зокрема під час локальних військових конфліктів, збільшила б можливість безпосереднього захисту прав і свобод військовослужбовців та інших осіб за межами території України. Діяльність військових судів, згідно з вимогами ст. 2 Закону України “Про судоустрій України”, спрямована на охорону від будь-яких посягань на безпеку України, боєздатність і боєготовність її Збройних Сил та інших військових формувань, а також включає в себе захист прав і свобод військовослужбовців та інших громадян (наприклад, службовців ЗСУ - цивільних осіб), прав і законних інтересів військових частин, організацій та установ.

Щодо повноважень військових судів, то належність до військовослужбовців, військовозобов’язаних, призваних на збори, та інших категорій осіб, визначених законом, є визначальним суб’єктним критерієм для визначення юрисдикції цих судових органів. Не ставлячи під сумнів професійну здатність судді місцевого суду щодо розгляду справ будь-якої складності, підкреслимо те, що військове законодавство складне як за своєю побудовою, так і за сприйняттям цивільною людиною. Це зумовлює вимоги до судді не тільки бути обізнаним в джерелах його норм, а й здатним правильно здійснити юридичну кваліфікацію життєвої ситуації і потребує наявності як певного теоретичного рівня, так і відповідного практичного досвіду військової служби.

Судова практика свідчить про те, що при розгляді справ стосовно військовослужбовців та інших категорій осіб, підсудних військовим судам, судді місцевих судів мають недостатні теоретичні і практичні навички при застосуванні саме військового законодавства для правильного вирішення спорів. Прикладом цього може бути справа, розглянута Алуштинським міським судом Автономної Республіки Крим, який задовольнив позов Ф. про визнання рішень про надання жилого приміщення та ордера недійсним і виселення відповідачів С.С. і С.В. всупереч вимогам наказу Міністра оборони України № 20 від 3 лютого 1995 року. Зазначеним рішенням не враховано те, що згідно цього наказу МО України спірна квартира була надана в користування сім’ї С., а одержана С.В., яка перебувала на обліку осіб, що потребують поліпшення житлових умов, з 1988 року і була забезпечена житлом на підставі, як така, що сумлінно відпрацювала у ЗС України не менше 15 років. Ф. не мала необхідного 15-річного стажу роботи на час розподілу жилого приміщення [193] [203]).

В деяких розвинутих країнах (наприклад, США, Канаді, Великобританії) на даний час діють військові суди (трибунали), які вважаються частиною армії, судді цих судів призначаються військовими посадовими особами різних рівнів, що мають право на затвердження вироків. Вищі інстанції військових судів відокремлені від цивільних судів і підлеглі військовому відомству. Та навіть за таких умов, функціонування військових судових органів у цих державах сумніву не піддається. Прикладом може служити справа Ф., розглянута Європейським Судом з прав людини, який вирішив, що хоча при розгляді справи було виявлено ряд недоліків у діяльності системи військових судів Великобританії, судове провадження було виконано відповідно до Закону “Про Збройні Сили” 1996 року і вирок військового суду не суперечить вимогам Конвенції [194] [204]).

На моє переконання, саме діяльність військових судів як складової частини судової системи України реально підвищує можливість кваліфікованого захисту прав і свобод військовослужбовців, гарантії їх доступу до суду та здійснення правосуддя у військових формуваннях, передбачених законодавством України, оскільки ці питання визначені статтями 55, 127 та 129 Конституції України. За останні 5 років саме правовий та соціальний захист військовослужбовців став основною справою військових судів - кількість цивільних справ за позовами і скаргами військовослужбовців, пов’язаних із проходженням служби, у 6 - 7 разів перевищує кількість кримінальних справ і тенденція до зростання збільшується [195] [205]). І саме в цей час, коли система військових судів України практично сформована, успішно, оперативно і з достатньою якістю виконує покладені на неї функції, включена в єдину систему мобілізаційного розгортання військ в особливий період, укомплектована досвідченими суддями і має необхідний резерв підготовлених до судової роботи кадрових офіцерів, вносяться чергові пропозиції щодо ліквідації військових судів. Мотиви необхідності ліквідації діючої системи судів наводяться різні - від особистої впевненості особи в недоцільності їх існування з суб’єктивних причин до звинувачень в “недемократичності” військових судів через їх залежність від військового командування.

Посилання деяких вчених-правників щодо фінансування, матеріально-технічного постачання, забезпечення засобами зв’язку тощо військових судів відповідними установами Міністерства оборони України за рахунок Державної судової адміністрації України і акцентування уваги на небезпеці їх організаційної та фінансової залежності від військового командування та виконавчих органів не є переконливими [182] [206]). Кошти на фінансування військових судів виділяються окремо в Державному бюджеті України, а кошти, затрачені на забезпечення судді військового суду всіма видами забезпечення відшкодовуються МО України Державною судовою адміністрацією України чи Верховним Судом України.

Необгрунтованими є і міркування щодо можливості впливу на суди через забезпечення Міністерством оборони матеріально-технічних потреб судів, оскільки у формуванні видатків на утримання військових судів військове командування не бере ніякої участі. Дійсно, військові суди безпосередньо отримують кошти через фінансові органи Міністерства оборони, розміщуються в приміщеннях, які стоять на балансі цього міністерства, використовують військову техніку і зв’язок. Але іншої можливості спілкування з військовими частинами, що дислокуються поза населеними пунктами, немає. Офіцери військових судів забезпечуються довольством і спорядженням з відповідних служб Міністерства оборони України. Вказане сприяє забезпеченню судів, їх мобілізаційній готовності та економії державних коштів, які могли б витрачатися на утворення окремої системи матеріально-технічного забезпечення військових судів. Але це не впливає на незалежність суду, оскільки все спорядження, оренда приміщень і техніки, зв’язку оплачується не з фондів Міністерства оборони України, а з коштів військових судів. Зважаючи на зазначені та деякі інші аспекти організації та діяльності військових судів, не можна не погодитися з думкою про необхідність збереження існуючої системи військових судів [196] [207]).

Більш того, на наш погляд, існує нагальна потреба розширення їх юрисдикції. Це питання пов’язано, перш за все, зі зменшенням навантаження на суддів місцевих судів, оскільки неприйнятною є практика, коли суддя місцевого суду розглядає в день по 3-4 кримінальних і 8-10 цивільних справ, не враховуючи розгляд справ про адміністративні правопорушення. В разі обмеження юрисдикції військових судів тільки військовими злочинами це призведе до вкрай напруженої ситуації щодо розгляду справ судами першої та апеляційної інстанцій. Тому слід запропонувати на майбутнє з метою зменшення навантаження на суддів місцевих судів вирішити питання про розширення підсудності військових судів шляхом передачі їм для розгляду цивільних справ стосовно атестованого складу Міністерства внутрішніх справ України, особового складу Державної фельд’єгерської служби України при Держкомзв’язку та інформатизації України, податкової міліції Державної податкової адміністрації України і працівників митної служби [197] [208]).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28