|
Враховуючи, що
заборона виконувати обов’язки присяжного у зв’язку з професією чи діяльністю
громадянина спрямована, з одного боку, на захист суспільних інтересів, а з
іншого - на забезпечення прийняття у конкретних справах законних і справедливих
судових рішень, вважаємо, що в законодавстві України слід визнати несумісними з
виконанням обов’язків присяжних посади депутатів різних рівнів, членів уряду,
суддів та службовців апарату судів, прокурорів, слідчих і адвокатів.
Виходячи з
наведеного, в законодавчому порядку потрібно встановити такі підстави для
звільнення присяжних від виконання обов’язків по здійсненню правосуддя: за
особистим проханням; у разі досягнення жінкою 55 років, а чоловіком - 60 років;
жінок, які перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, по
догляду за дитиною, а також тих, які мають дітей дошкільного або молодшого
шкільного віку або утримують дітей-інвалідів чи членів сім’ї похилого віку;
виконання обов’язків керівників органів виконавчої влади; особам, які не
володіють державною мовою або іншою мовою, якою ведеться судочинство; особам,
які через свої релігійні переконання вважають для себе участь у здійсненні
правосуддя неможливою. Очевидно, що Законом можуть бути встановлені й інші
підстави для звільнення присяжних від виконання обов’язків по здійсненню
правосуддя.
Основні питання,
пов’язані з функціонуванням суду присяжних, повинні вирішуватися процесуальним
законодавством. Насамперед, це питання компетенції суду присяжних та його
кількісного складу в розгляді конкретної справи. Вирішувати їх необхідно з
огляду на економічні фактори та фінансові можливості держави. Ми вважаємо, що
хоча б на початкових етапах процесу впровадження суду присяжних треба
зупинитись на варіанті, згідно з яким суд присяжних діятиме у складі шести осіб
і ним розглядатимуться (якщо про це заявив клопотання підсудний) лише справи
про найтяжчі злочини (наприклад, ті, за які законом буде передбачено покарання
у вигляді довічного позбавлення волі).
Також потрібно
чітко визначити у процесуальному законі права й обов’язки присяжних, встановити
норми їх поведінки під час розгляду справи. Зокрема, слід передбачити, що
присяжний повинен призначатися лише на добровільних засадах, не повинен
відлучатись із залу судового засідання без дозволу головуючого, спілкуватися з
приводу справи з особами, що не входять до складу суду, збирати відомості у
справі поза судовим засіданням, процесуальну відповідальність присяжного та
механізм його усунення від подальшої участі в розгляді справи у разі невиконання
ним визначених обов’язків.
Згідно з частиною
1 статті 127 Конституції України носіями судової влади у визначених законом
випадках є також представники народу - народні засідателі. Чинним
законодавством (ч.3.ст.17 КПК України) визначено колегіальний розгляд судом
першої інстанції у складі двох суддів і трьох народних засідателів лише
кримінальних справ про злочини, за які законом передбачена можливість
призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі [249] [258]).
Виходячи з вимог
зазначених вище положень Конституції України, народними засідателями можуть
бути громадяни України, які у випадках, визначених процесуальним законом,
здійснюють правосуддя як у судах загальної юрисдикції, так і в спеціалізованих
судах, а їх необхідна кількість для провадження судочинства визначається головою
відповідного суду. Списки народних засідателів за поданням голови місцевого чи
спеціалізованого суду складаються і затверджуються відповідною районною чи
міською радою строком на чотири роки. До списків, у кількості визначеній
головою відповідного суду, включаються громадяни, які постійно проживають у
відповідному районі (місті).
На наш погляд, вдалим є припис, викладений у
ч.4 ст.65 Закону України “Про судоустрій України”, щодо оформлення списків
народних засідателів із числа військовослужбовців. Однак, процедура і критерії
складання зазначених списків, що прийнятні для визначення народних засідателів
районних (міських) судів, в повній мірі не відображають специфіку військової
організації та особливості дислокації військ. Враховуючи можливі переміщення військовослужбовців
по службі, списки народних засідателів повинні переглядатися по мірі
необхідності. Також потрібно передбачити норму, яка вказувала б, що кожен
громадянин включається до списків виключно за його згодою і здійснює свої
функції на платній основі, а ухилення народного засідателя від виконання своїх
обов’язків унеможливить здійснення правосуддя і порушує право громадянина на
судовий захист. На мою думку, народні засідателі спеціалізованих судів повинні
відповідати визначеним вимогам. До них, зокрема, потрібно віднести ті критерії,
які висуваються і до присяжних. Народні засідателі при вирішенні всіх питань,
пов’язаних з розглядом конкретної справи і винесення судового рішення по ній,
мають такі ж права, як і професійні судді. Потрібно також законодавчо
визначити, що гарантії незалежності і недоторканності професійних суддів,
передбачених чинним законодавством, повинні поширюватися і на народних
засідателів при здійсненні ними судочинства.
Важливим кроком
для здійснення незалежного правосуддя судами спеціалізованої юрисдикції за
участю народних засідателів треба визнати той факт, що таким громадянам за час
виконання ними обов’язків повинна виплачуватися винагорода пропорційно до
середньомісячного заробітку професійного судді-головуючого при розгляді справи.
Також необхідно вирішити питання з оплатою коштів на відрядження, проїзд, найм
житла тощо при здійсненні правосуддя.
Ще однією
гарантією незалежності народних засідателів повинна стати заборона їх
звільнення з основної роботи (військової служби) або переведення на іншу роботу
(місце служби) без його згоди під час виконання ним обов’язків у суді та з
мотивів виконання обов’язків народного засідателя. Також на законодавчому рівні
потрібно визначити і підстави для звільнення народного засідателя від виконання
ним обов’язків у суді аналогічно з присяжними. Законом можуть бути встановлені
й інші підстави для звільнення народних засідателів від обов’язків по
здійсненню правосуддя. Процесуальний порядок залучення народних засідателів та
їх функції при здійсненні правосуддя на даний час не врегульовані, тобто
конституційний припис щодо участі народних засідателів у здійсненні правосуддя
потребує законодавчої конкретизації. Ми вважаємо, що ці положення необхідно
закріпити в нових КПК і ЦПК України.
Проблемною є
новація, що міститься в статті 127 Конституції України, якою передбачено, що
суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з
питань юрисдикції цих судів. Ця норма відкрила доступ до суддівських посад у
спеціалізованих судах особам, які не мають юридичної освіти, але є фахівцями в
галузі спеціальних правовідносин (мають відповідну освіту), що належать до
юрисдикції цих судів. Тобто законодавцем зроблено крок, що змінює усталені
уявлення стосовно вимог до кандидата на професійну суддівську посаду. Світова
судова практика вже давно допускає неюристів до розгляду судових справ і,
більше того, - зобов’язує приймати рішення по справах певних категорій лише за
участю галузевих фахівців-неправників. У такий спосіб формуються комерційні
суди у Бельгії, суди фінансової юрисдикції, сімейні суди в Австрії [250] [259]). За
нормами Конституції України судді спеціалізованих судів можуть здійснювати
правосуддя лише при колегіальному розгляді справ. Обмежень для того, щоб ця
категорія фахівців мала право бути суддями апеляційної чи касаційної інстанцій,
не передбачено.
Швидке зростання,
починаючи з 1991 року, обсягу правових відносин, що стали сферою юрисдикції
судів, зумовлює об’єктивну необхідність використання досвіду країн з
розвинутими правовими системами. Специфіка зазначених правовідносин різна і
самих лише знань у галузі права сучасному юристу виявляється замало, тому
потреба швидкого й кваліфікованого здійснення судочинства об’єктивно потребує
участі тих осіб, які мають відповідну освіту й належний практичний досвід у
конкретній галузевій сфері.
Статтею 127
Конституції України визначено право законодавця встановлювати для певних
категорій суддів додаткові вимоги щодо стажу, віку і фахового рівня. Це
стосується суддів спеціалізованих судів, як це зроблено в багатьох державах
Європи, суддів апеляційних, вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду
України. Остаточно ці питання повинні бути врегульовані новими законами про
судову систему та процесуальними кодексами України.
Одним з важливих
чинників незалежного здійснення правосуддя є професійність суддів. Це поняття
становить професійне підгрунтя діяльності суддів і забезпечує належний судовий
розгляд різних категорій справ. Професійні судді не можуть належати до
політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній
діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані
посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та
творчої. Загальними вимогами, необхідними для зайняття посади судді будь-якого
суду загальної юрисдикції, є наявність громадянства України, термін проживання
в Україні не менш як десять років і володіння державною мовою. На наш погляд,
такі вимоги в повній мірі стосуються і суддів спеціалізованих судів, для
зайняття посади якими необхідна і наявність фахової підготовки з питань
юрисдикції цих судів.
Положенням
частини 4 статті 127 Конституції України встановлено, що ці судді здійснюють
правосуддя лише у колегіальному складі (див. також “Додаток Р”). Підтримуючи
таку точку зору, зазначимо, що фахова підготовка для суддів спеціалізованих
судів не є єдиною вимогою. Має бути витримана єдність статусу суддів системи
судів загальної і спеціалізованої юрисдикцій, кандидати на суддівські посади
спеціалізованих судів повинні відповідати всім вимогам, встановленим частиною 3
статті 127 Конституції України, а вимога про наявність фахових знань повинна
бути додатковою до них.
Стосовно залучення
до здійснення судочинства суддів-неюристів, то світова правова практика має
деякі напрацювання. Інтерес із цього питання являє собою експеримент по
залученню народних засідателів до розгляду справ, який проводиться в
арбітражних судах Російської Федерації. Відповідно до Положення про експеримент
по розгляду справ із залученням арбітражних засідателів від 5 травня 1995 року,
затвердженого Пленумом Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації, до
розгляду справ у судах першої інстанції можуть бути залучені арбітражні
засідателі, які є не молодшими 25 років, мають вищу освіту, спеціальні знання і
досвід роботи у сфері підприємницької діяльності та повинні бути занесені до
списків народних засідателів арбітражних судів, які визначені Положенням для
проведення експерименту. Досвід такої практики може бути використаний в Україні
[251] [260]).
Не суперечить
вимогам статті 129 Конституції України щодо незалежності суддів і
підпорядкування їх тільки закону і вимоги до суддів військових судів, оскільки
обрання офіцера суддею військового суду абсолютно не залежить від військового
командування. Згідно зі ст. 60 Закону України “Про судоустрій України”
офіцер-юрист за особистою заявою звертається до кваліфікаційної комісії суддів
військових судів України з проханням про його рекомендацію на посаду судді
військового суду. Відповідно до ст.74 Закону до складу цієї кваліфікаційної
комісії, крім суддів військових судів, входять дві особи від Міністерства
юстиції України, дві особи, уповноважені відповідною обласною (Київською
міською) радою, а також представник від Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини.
Вважаю, що
військова освіта для офіцерів-суддів військового суду і є додатковою фаховою
підготовкою. З цього вбачається, що принципи, закладені у статті 127
Конституції України, при здійсненні правосуддя суддями військових судів, як
суддями спеціалізованих судів, ніяким чином не порушуються. Крім того, військові
звання всім суддям військових судів присвоює Президент України, а не військове
командування, за поданням Голови Верховного Суду України, а не військових
посадових осіб. При здійсненні ж правосуддя судді військових судів керуються
відповідним процесуальним законодавством, яке є однаковим для всіх судів
України. Викликають сумнів і твердження про те, що дисциплінарні стягнення на
суддів військових судів накладаються військовим командуванням. Такі посилання є
невірними, оскільки відповідно до статті 87 Дисциплінарного статуту Збройних
Сил України притягнення до дисциплінарної відповідальності військових посадових
осіб, які є, зокрема, суддями військових судів, здійснюється у порядку,
передбаченому законодавством, тобто кваліфікаційною комісією військових судів,
а не цим статутом [252] [261]). Зазначені
та інші положення створюють гарантії дійсної незалежності та неупередженості
суддів військових судів України.
Суттєвою основою
додаткових вимог до суддів усіх ланок судової системи взагалі, і
спеціалізованих судів зокрема, слід також вважати додержання ними моральних
норм і правил. У Конституції України нормативно не визначені моральні критерії
по добору кандидатів на посади суддів, а в ч.6 ст.7 Законі України “Про статус
суддів” лише зазначено, що суддею не може бути особа, яка має судимість, обмежена
у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду. При цьому чинним
законодавством не враховується, що не кожна особа за складом свого характеру та
моральними якостями може бути суддею. Саме тому в деяких державах Європи
(Бельгії, Голландії, Польщі, Швеції тощо) підвищена увага звертається на саме
психологічні і моральні якості кандидатів на зайняття посади судді. На нашу
думку, першим кроком у цьому напрямку є прийняття V з'їздом суддів України
Кодексу професійної етики судді, підготовленого Радою суддів України [253] [262]).
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28
|
