|
Виходячи з аналізу законодавчої бази з питань
побудови і функціонування судової системи України 1922-1957 р.р. зазначимо, що
в цей період система українських судів фактично була замінена судами союзного
підпорядкування. В аспекті дисертаційного дослідження зауважимо, що організація
системи судів у цей період обумовлювалася необхідністю створення
спеціалізованих (відомчих) судів, завданням яких було сприяння відбудові
об’єктів народного господарства. Разом з цим, у цей же період створювалися
спеціальні структури за суб’єктним характером з повноваженнями виконання
судових функцій, сутність діяльності яких зводилася до застосування заходів
репресивного характеру (так звані двійки, трійки, особливі наради, спеціальні
колегії НКВС та МВС). В умовах тоталітарного режиму ці суди повністю ігнорували
демократичні принципи правосуддя.
При формуванні системи судових органів принцип
“доцільності”, який базувався на партійно-адміністративних методах впливу на
суспільство, став домінуючим. У цей період судова влада стала одним з
інструментів досягнення панування владної верхівки над народними масами.
Зазначимо, що громадянська і друга світова війна наклали свій негативний
відбиток на створення і функціонування судових органів, які змушені були
відстоювати партійно-політичні інтереси держави та ігнорували розвиток
прогресивних форм правосуддя, відображаючи у своїй діяльності пріоритетність
інтересів владних кіл. Держава продовжувала судову політику, яка сформувалася в
перші роки радянської влади, відстоюючи визначальні, на її думку, напрямки
розвитку суспільства.
Важливе значення для діяльності судової
системи мали військові трибунали часів війни. Вбачається переорієнтація
поглядів держави щодо її судової політики до збільшення питомої ваги
військового правосуддя з метою утвердження дисципліни і правопорядку в
суспільстві за умови ведення бойових дій. Крім того, звертаємо увагу на
розширення компетенції цих судів за рахунок віднесення до їх підсудності
цивільних осіб та справ, які за нормальних умов до їх підсудності не належали,
що було необхідним під час виникнення суспільних катаклізмів світового і
місцевого масштабу.
Суттєвих змін судова система України зазнала в
період створення і вдосконалення національного процесуального законодавства
1961-1991 р.р. Безперечним її здобутком стало прийняття нових Кримінального,
Цивільного і відповідних процесуальних кодексів, Закону УРСР “Про судоустрій
Української РСР” від 5 червня 1981 року та ліквідація різного роду спеціальних
судових органів. Це зумовлювалося позитивними змінами в організації державної
влади та змінами поглядів партійно-номенклатурної верхівки щодо засобів
реалізації політики партії і держави. Судова система України, як складова
системи судів колишнього СРСР, практично нічим не відрізнялася від організації
судових органів в інших республіках, проте, в умовах командно-адміністративної
системи Верховний Суд УРСР діяв як вищий суд для судів республіки, в якому була
запроваджена внутрішня спеціалізація суддів по розгляду певних категорій справ.
Така ж побудова була властива й обласним судам.
З проголошенням
24 серпня 1991 року незалежності України [91] [88]) та з
прийняттям нової Конституції України [92] [89])
почався процес реорганізації судової системи. Верховною Радою України до Конституції
України Законом України “Про внесення змін до статей 149 і 150 Конституції
(Основного Закону) України” [93] [90]), а також до
Закону УРСР “Про судоустрій Української РСР” від 5 червня 1981 року [94] [91])
були внесені зміни та доповнення Законами України від 17 червня 1992 року [95] [92])
та від 24 лютого 1994 року [96] [93]). Виходячи з
цього, загальними судами в судовій системі України було визначено Верховний Суд
України, Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні суди, міжобласний
суд, Київський і Севастопольський міські суди, міжрайонні (окружні) суди,
районні (міські) суди, військові суди регіонів, Військово-Морських Сил України
та гарнізонів.
Виходячи з
положень ст.43 Закону України “Про судоустрій України”, Верховний Суд України
діяв у складі судових колегій у цивільних, кримінальних справах і військової
колегії, створеної відповідно до Постанови Верховної Ради України від 24 лютого
1994 року [97] [94]), та Пленуму
Верховного Суду України. Судові колегії Верховного Суду України згідно з
вимогами ст. 49 Закону розглядали справи по першій інстанції, у касаційному
порядку, порядку нагляду та за нововиявленими обставинами. Верховний суд
Автономної Республіки Крим, Київський і Севастопольський міські та обласні суди
відповідно до ст.30 Закону діяли у складі президії суду та відповідних судових
колегій і розглядали справи як суди першої інстанції, в касаційному і
наглядовому порядку та за нововиявленими обставинами. Заслуговує на увагу з точки
зору спеціальної компетенції діяльність міжобласного суду, який діяв як суд
першої інстанції, розглядаючи на особливо режимних об’єктах, розташованих на
території України, всі цивільні і кримінальні справи, а також справи про
адміністративні правопорушення, у випадках, передбачених законодавством.
Є потреба
звернути увагу на організацію і діяльність військових судів, реформованих після
проголошення незалежності України. Постановою Верховної Ради України від 3
лютого 1993 року судові установи військової юстиції були перейменовані
відповідно у військові суди гарнізонів, регіонів та Військово-Морських Сил
України [98] [95]). Згідно з
Законом України “Про судоустрій України” від 5 червня 1981 року військові суди
здійснювали правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях,
передбачених законодавством України. Відповідно до Указу Президента України №
572/98 від 30 травня 1998 року “Про мережу та кількісний склад військових судів
України” на території держави діяло 24 військових суди гарнізонів, 3 військових
суди регіонів та військовий суд Військово-Морських Сил України [99] [96]).
Відповідно до
ст.38-8 Закону України “Про судоустрій України” юрисдикція військових судів
поширювалася: на всі справи про злочини, вчинені військовослужбовцями Збройних
Сил України [100] [97]),
Прикордонних військ України [101] [98]), Служби
безпеки України [102] [99]), Управління
державної охорони [103] [100]), військ
Цивільної оборони та внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України
[104] [101]), [105] [102]),
а також військовозобов’язаними під час проходження ними зборів; на всі справи
про шпигунство; на справи про злочини проти встановленого порядку несення
служби, вчинені особами начальницького складу виправно-трудових установ; на
справи про злочини, вчинені певними категоріями осіб, які визначаються
законодавством України; на справи про адміністративні правопорушення
військовослужбовців; на справи за скаргами військовослужбовців на неправомірні
дії військових посадових осіб і органів військового управління; на справи про
захист честі і гідності, сторонами у яких є військовослужбовці або військові
організації; на інші справи, пов’язані із захистом прав і свобод
військовослужбовців та інших громадян, а також прав і законних інтересів
військових частин, установ та організацій. Тобто, до прийняття Закону України
“Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року [106] [103])
військові суди забезпечували захист прав і свобод військовослужбовців,
військовозобов’язаних, призваних на збори, виходячи з вимог Закону України “Про
соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” [107], а
також військових частин, установ та організацій [108] [104]).
Органи державного
арбітражу в радянській Україні не вважалися судовими органами, хоча і виконували
близькі до судових юрисдикційні функції. З переходом до ринкових відносин в
економіці України коло учасників підприємницької діяльності значно розширилося
за рахунок громадян-підприємців, юридичних осіб усіх форм власності, значно
збільшилося і число господарських спорів. Арбітражні установи були офіційно
визнані судовими органами, що стало певним елементом спеціалізації цих судів.
Для реорганізації і впорядкування системи державного арбітражного судочинства
Верховною Радою України 4 червня 1991 року було прийнято Закон України “Про
арбітражний суд” [109] [105]), що
визначив систему арбітражних судів в Україні, яку складали Вищий арбітражний
суд України, арбітражні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва
та Севастополя, а згодом – Арбітражний процесуальний кодекс України [110] [106]).
Згідно з
зазначеним Законом, Вищий арбітражний суд України, як вищий орган по вирішенню
господарських спорів і здійсненню нагляду стосовно рішень, ухвал, постанов
арбітражних судів України та контролю за їх діяльністю, діяв у складі пленуму,
президії та арбітражних колегій по вирішенню спорів та перегляду рішень, ухвал
і постанов арбітражних судів нижчого рівня. Цей суд вирішував господарські
спори, віднесені до його компетенції Арбітражним процесуальним кодексом
України, іншими законодавчими актами України, міждержавними договорами й
угодами і міг прийняти до свого провадження будь-який господарський спір.
Необхідно зазначити, що крім арбітражних колегій по розгляду господарських
спорів згідно з Указом Президента України від 21 квітня 1998 року у складі
Вищого арбітражного суду України та арбітражних судах Автономної Республіки
Крим, областей, міст Києва і Севастополя було створено спеціальні колегії з
розгляду справ про банкрутство, що свідчить про наявність елементів
спеціалізації суддів в межах певної юрисдикції вказаних вище судових органів
[111] [107]).
На виконання
вимог п. 12 Перехідних положень Конституції України, впровадження Концепції
судово-правової реформи та конституційного принципу спеціалізації, прийнятим 21
червня 2001 року Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про
арбітражний суд” була створена спеціалізована судова вертикаль господарських
судів, яку склали місцеві, апеляційні господарські суди та Вищий господарський
суд України [112] [108]). Зважаючи
на те, що був прийнятий Закон України “Про внесення змін до Арбітражного
процесуального кодексу України” [113] [109]),
яким скасовувався інститут судового нагляду, місцеві, апеляційні господарські
суди і Вищий господарський суд України набули відповідно статусу судів першої,
апеляційної і касаційної інстанцій з можливістю касаційного перегляду постанов
Вищого господарського суду України Судовою палатою з господарських справ
Верховного Суду України, яка була утворена на виконання вимог Закону України
“Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” [114] [110]).
Отже, в Україні
до прийняття нового Закону України “Про судоустрій України” поряд із судами
загальної юрисдикції діяла система спеціалізованих господарських судів. Компетенція
цих судів поширювалася на вирішення господарських спорів, що виникали між
господарюючими суб’єктами - підприємствами, установами, організаціями, іншими
юридичними особами, громадянами, які здійснюють підприємницьку діяльність без
створення юридичної особи і встановленим законом порядком набули статусу
суб’єкта підприємницької діяльності.
На підставі викладеного зауважимо, що питання
про місце спеціалізованого судочинства в системі судової влади на окремих
етапах історичного розвитку суспільства вирішувалося по-різному. На побудову
систем правосуддя на території України, досліджених у хронологічному порядку їх
існування, значний вплив мали національні особливості, пов’язані з
державницькими намірами українського народу, культурні та правові традиції і звичаї,
економічні, соціальні і політичні реалії розвитку суспільства, консерватизм
судової системи, запозичення іноземного досвіду судоустрою та інші фактори. Для
розуміння специфіки судоустрою України визначальне значення при дослідження
цього питання має врахування конкретних історичних умов, які стали передумовою
створення та функціонування судової системи України в розрізі її спеціалізації.
1.2 Міжнародний досвід спеціалізації органів правосуддя (на прикладі
Великобританії, Німеччини, США, Росії та Франції) та його роль у розбудові
спеціалізованих судів України
Надбання світової
юридичної практики свідчать про те, що економічне і соціально-політичне джерело
англо-саксонської і романо-германської правових систем є схожими – це
необхідність посилення централізації політичної влади і державно-правове
об’єднання країн [115] [111]). В той час,
коли юристи континентальної Європи розглядають право як сукупність встановлених
державою правил поведінки, для представників англо-саксонської правової системи
пріоритетним є питання про роль суду у формуванні цих правил [116] [112]).
На континенті правники цікавляться, перш за все, як регламентована конкретна
ситуація, а в англо-саксонській системі права увага звертається на те, як ця
ситуація повинна бути розглянута судом, щоб правильно вирішити спір.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28
|
