|
Починаючи з
лютого-березня 1918 року, політична і військова ситуація почала складатися не
на користь Центральної Ради і виникла потреба в організації військових судів.
На виконання цього завдання Центральною Радою 23 квітня 1918 року був прийнятий
“Наказ про Військові суди”, в якому зазначалося: “В м. Києві закладається Вищий
Військовий Суд, до судової компетентності котрого належать усі справи, що
виникають на обсягові всієї Правобережної України та Чернігівщини. Такий же суд
закладається у м. Катеринославі для розгляду справ, що виникають на обсягові
Лівобережної України за винятком Чернігівщини [35] [34])”.
На території
України створювалися штабові і вищі суди для розгляду злочинів і провин з боку
військових осіб, діючи в межах дислокації дивізій як суди першої інстанції
відповідно до Вищого Військового Суду. Штабові суди створювалися при Головному
штабі, а також у м. Києві (окрім штабового тут діяв і вищий суд), Катеринославі
(штабовий і вищий суди), Одесі (2 штабових суди), Чернігові (2 штабових суди),
Житомирі, Кам’янці-Подільському, Вінниці, Олександрії, Гомелі, Луцьку, Рівному,
Полтаві, Харкові та Новоград-Волинському (по 1 суду). Тобто на даному етапі
розвитку української державності військові суди фактично презентували систему
судочинства, оскільки цивільна державна влада взагалі і судова влада зокрема
реально не мали змоги впливати на хід подій і здійснювати правосуддя в умовах
воєнних дій. Привертає увагу той факт, що наряду із суддями, які здійснювали правосуддя,
у штаті Київського вищого військового суду були передбачені посади
слідчих-суддів щодо вирішення господарських справ. Це дає підстави вважати про
наявність елементів спеціалізації суддів цього суду по розгляду справ і за
галузевою ознакою.
У червні 1917
року в Києві відбувся з’їзд українських юристів. Його рішенням було
запроваджено порядок ведення судочинства на мові того народу, серед якого
відбувається суд. Делегати визнали за необхідне запровадити в судах України
українську мову із забезпеченням прав меншин, обрання і призначення на
відповідні судові посади українців або осіб, які знають українську мову,
місцеві традиції та правничу термінологію [22]. Процесу становлення і
функціонування судової системи Центральної Ради в аспекті досліджуваної теми
було властиво запровадження в судах України української мови для ведення
судового процесу із забезпеченням прав меншин. До суддів та працівників апарату
судів також висувалися вимоги щодо знання місцевих традицій і звичаїв,
національної юридичної термінології, що стало одним із чинників утвердження
судової влади в боротьбі за незалежну українську державність.
Звертаємо увагу на організацію Генерального
суду часів Центральної Ради, оскільки в його діяльності вбачаються елементи
внутрішньої спеціалізації судового корпусу в межах одного міжгалузевого суду,
зважаючи на створення в його складі відповідних департаментів за галузевою
ознакою. Наголосимо і на діяльності судових органів адміністративної юстиції,
що свідчить про створення вперше в Україні трьохланкової спеціалізованої
судової структури, для якої визначальною в аспекті її компетенції стала
можливість вирішення справ, що виникали у сфері публічних відносин. Це дає
змогу стверджувати, що за часів Центральної Ради судова спеціалізація за
галузевою ознакою стала першим реальним проявом здійснення права громадянина на
суд з державою. З іншого боку, в цей період історії розвитку України, зважаючи
на об’єктивні причини (громадянська війна, занепад народного господарства),
державну владу фактично презентувала військова влада, яка, в свою чергу,
трансформувалася в судову.
29 квітня 1918
року в Києві з’їзд українських хліборобів обрав Гетьманом генерала
П.Скоропадського, який звернувся з маніфестом. Було розпущено Центральну Раду
та її уряд, а також скасовано всі закони Центральної Ради, і 30 травня 1918
року Рада Міністрів ухвалила Закон “Про урочисту обітницю урядовців і суддів та
присягу військових на вірність Українській Державі” [36] [35]).
Згідно з Законом
від 25 травня 1918 року Радою Міністрів судова юрисдикція Гетьманату була
поширена на території Кобринського, Пружанського, Берестейського і Більського
повітів Гродненської губернії, Пінського повіту Мінської губернії, Ковельського
та Володимир-Волинського повітів Волинської губернії, які увійшли в кордони
Української Держави, відповідно до “Мирного договору Української Народньої
Республіки з Державами Почвірного Союзу” від 9 лютого 1918 року (Брестський
мирний договір). На вказані повіти була поширена компетенція Луцького окружного
суду [37].
Радою Міністрів
30 травня 1918 року було ухвалено Закон “Про військову підсудність”. Відповідно
до його вимог військовому суду були підсудні: військові “за всі злочинства,
зазначені у військовому уставі про кари і за ті із зазначених у загальних
карних законах службових злочинств, які порушують обов’язки по службі
військовій”. Згідно з цим Законом військовим судам були підсудні і справи щодо
цивільних осіб в разі їх неявки по призову для відбуття військової повинності,
для навчальних зборів по мобілізації, а також в інших випадках, визначених
законом, зокрема щодо старшин закордонних армій, які знаходилися при
українській армії, коли щодо них не буде видане окреме розпорядження. Виходячи
зі змісту ст.3 цього Закону, до компетенції військових судів були віднесені і
справи щодо мешканців ворожих територій, захоплених армією під час війни при
відсутності на території загальних судів [38] [36]).
21 червня 1918
року було ухвалено Закон “Про організацію військово-судових інституцій та їх
компетенцію”, за яким військові суди поділялися на вищі і штабові [39] [37]).
До компетенції вищих судів згідно до Закону “Про військову підсудність” від 30
травня 1918 року, належали: “а) під час нормальної підсудності: всі справи про
військових, займаючих посаду не нижче командіра окремої частини, і про
приватних осіб, по яких винуватим загрожує кара з позбавленням або обмеженням
загальних громадянських справ; б) під час існування виняткової підсудності: всі
справи про військових української армії, займаючих посади не нижче командіра
окремої частини, і такого ж службового стану старшин закордонних армій, коли
відносно них не буде видано окреме розпорядження, а також належачих до війська
цивільних урядовців, займаючих посади не нижче V кляси, та священнослужителів
усіх вір”. У квітні–грудні 1918 року виняткове судочинство набуло широкого
застосування в Україні.
Військові суди часів
Гетьманату здійснювали правосуддя і щодо військових осіб, які представляли в
українському війську закордонні армії (зважаючи на те, що Україна була
окупована в той час німецько-австрійськими військами). Стосовно цих осіб, як
суб’єктів юридичної відповідальності, закон передбачав особливості - вищому
командуванню надавалося право видавати окремі розпорядження, якими ці особи
фактично звільнялися від відповідальності.
З наведеного
вбачається, що за нормальної підсудності військовим судам були підсудні справи,
крім справ щодо військових, і стосовно цивільних осіб - суб’єктів судочинства,
ніяким чином не пов’язаних відносинами з українською армією, щодо позбавлення
або обмеження громадянських прав. За виняткової підсудності компетенція Вищого
військового суду поширювалася, зокрема, і на військових інших закордонних армій
за умови видання окремого розпорядження. Компетенція вказаного суду
поширювалася на цивільних урядовців, які займали посади не нижче V класу, а
також на священнослужителів усіх вір, що відправляли обряди в армії. Справи
щодо останніх взагалі не підлягали підсудності військовим судам, але згідно з
зазначеним Закону компетенція цих судів була поширена і на них, як на
спеціальних суб’єктів судочинства.
Згідно з додатком
до зазначеного Закону від 30 травня 1918 року винні у злочинах, у тому числі і
приватні особи, підлягали суду за законами військового часу, хоч вони вчинялися
у місцевостях, у яких не було оголошено військовий стан [40] [38]).
У жовтні 1918 року уряд Української держави схвалив ще одне доповнення до цього
закону, за яким до відповідальності притягувалися особи, які обвинувачувалися у
збройному опорі владі та інших тяжких злочинах [41] [39]).
Водночас Рада
Міністрів прийняла Закон “Про вибори суддів до військових судів” від 24 жовтня
1918 року, в якому були висунуті вимоги до кандидатів у судді військових судів.
Їх обрання проводилося з числа військовослужбовців відповідної території за
окремими списками серед старшин і підстаршин. Обратися суддею могли військові
віком понад 25 років, не обмежені у правах і не визнані боржниками. До списків
не вносилися особи військово-судових відомств (оскільки вони вже були обраними
чи призначеними на судові посади), військово-тюремних установ, слухачі
військових шкіл, немуштрові підстаршини (особи, обмежено придатні до військової
служби), санітарні старшини та військові начальники від командира полку і вище
[42] [40]).
Стосовно
Генерального Суду часів Гетьманату, то треба зазначити, що і ця судова установа
зазнала деяких змін. На цей Суд згідно з Законом від 2 червня 1918 року “Про
зміну артикула 1 від 2 грудня 1917 року “Про Генеральний Суд”, виданого Центральною
Радою”, покладалися обов’язки суду касаційної інстанції замість Головного
воєнного суду [43] [41]).
Надалі, органи
влади Української держави поступово змінювали свою жорстку позицію стосовно
суб’єкта та об’єкта судочинства, що стосувалася підсудності справ військовим
судам, оскільки на зазначеному відрізку розвитку державності в Україні
поширення компетенції військового суду на врегулювання більшості суспільних
відносин було не досить виправданим, виходячи з нестабільного політичного
становища та воєнної обстановки в країні.
Щодо окружних
судів, то їх організація і судова компетенція за часів Гетьманату
П.Скоропадського суттєвих змін не зазнали, однак постановою Ради Міністрів “Про
утворення посад тимчасових судових слідчих для переведення справ про
спекуляцію” від 17 серпня 1918 року [44] [42]) було
утворено на строк з 15 серпня 1918 року до 15 лютого 1919 року посади судових
слідчих для “переведення досудових слідств у справах, що виникають на порушення
тимчасового закону від 2 липня 1918 року “Про карну відповідальність за
перевищення граничних цін та за спекуляцію”.
Створення
трьохланкової системи військових судів за умов громадянської війни та
нестабільності внутрішньополітичної обстановки дало змогу здійснювати
правосуддя серед військових та цивільного населення, виходячи із законодавчо
встановлених правил звичайної та виняткової підсудності. Військові суди доби
Гетьманату мали юрисдикцію як загального, так і спеціального характеру в сфері
правовідносин, пов’язаних з деліктами, їм були підвідомчі справи як щодо
військових, так і цивільних осіб.
З аналізу
законодавства Української Держави вбачається, що військові особи вже на той час
вважалися спеціальним суб’єктом правовідносин у судочинстві, а поширення
поняття такого суб’єкта на цивільних осіб та військових інших держав свідчить
про те, що ці суди фактично представляли судову систему і відігравали
визначальну роль у суспільстві, оскільки, здійснюючи правосуддя в роки
громадянської війни, зміцнювали державницькі наміри українського народу.
Діяльність військових судів часів гетьманату будувалася за принципом
спеціалізації, визначеної законодавчим органом, через інститут підвідомчості
справ військовим судам. Водночас за Гетьманату посилився вплив військового
режиму на судочинство, що зумовило репресивний характер правосуддя. Наслідком
цього стало віднесення за правилами виняткової підсудності до компетенції
військових судів справ щодо цивільних осіб, в тому числі і священнослужителів,
які не були пов’язані військово-управлінськими відносинами з українською армією
(див. також “Додаток Е”).
Після повалення
Гетьманату Директорія УНР продовжувала спроби становлення судової влади. Так,
Законом від 21 грудня 1918 року було ухвалено: “Суд на території Української
Народньої Республіки провадиться іменем Української Народньої Республіки” [45] [43]),
а 2 січня 1919 року було прийнято Закон “Про скасування закону бувшого
гетьманського уряду від 8 липня 1918 року відносно “Утворення Державного
Сенату”, про відновлення діяльності Генерального Суду під назвою “Надвищий Суд
Української Народньої Республіки” на підставі Закону Центральної Ради від 2
грудня 1917 року” [46] [44]). До складу
Надвищого Суду, що діяв у складі трьох департаментів: цивільного, карного та
адміністративного і виконував також касаційні функції Головного воєнного суду,
було залучено тих генеральних суддів, які були обрані Центральною Радою.
Директорія і
надалі проводила реорганізацію судової системи. Так, 24 січня 1919 року було
ухвалено Закон “Про скасування закону бувшого гетьманського уряду від 8 липня
1918 року “Про Судові Палати й Апеляційні Суди”, про утворення Харківського та
Одеського Апеляційних Судів і відновлення Київського Апеляційного Суду, про
увільнення з посад в Судових Палатах та про затвердження штатів Київського
Апеляційного Суду”. Цим законом було скасовано Закон “Про судові Палати і
Апеляційні Суди”, а також закони Центральної Ради від 17 грудня 1917 року “Про
заведення Апеляційних Судів” і від 23 грудня 1917 року “Про умови обсуджування
і порядок обрання Суддів Генерального і Апеляційного Судів”. Також було
скасовано судові палати з утворенням Харківського та Одеського апеляційних
судів та відновлено роботу Київського апеляційного суду. Цим Законом було
надано право Одеському апеляційному суду розглядати скарги на постанови
Одеського комерційного суду [47] [45]) (див. також
“Додаток Ж”).
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28
|
