Тогочасне
бурхливе міжнародне життя та необхідність зміцнення власної безпеки привели
античні міста-поліси до необхідності утворення військово-політичних об’єднань –
симмахій, які, поряд з амфіктіоніями, можна справедливо назвати праобразами
сучасних міжнародних організацій. Однак ефективне здійснення покладених на них
функцій в значній мірі залежало і від наявних фінансових ресурсів. У зв’язку з
цим, нашу увагу привертає Афінський морський союз (V–IV ст. до н.е.), в якому Афіни “…
загальносоюзний внесок (“трибутум”) перетворили на своєрідний податок з
союзників на власну користь” [6, с. 15].
Розмір внеску для
кожного окремого члена союзу визначався на основі вивчення його економічних
можливостей. Це дало змогу початково сформувати спільний фонд коштів, для
збереження і проведення витрат з якого від Афін обирались спеціальні чиновники
– геленотамії. Ці кошти на першому етапі акумулювались на острові Делос. Поступове
зміцнення Афін було зумовлене прагненням союзників замінити обов’язок
виставляти флот і військо на внесення додаткових грошових внесків до спільної
скарбниці та, в свою чергу, пізніше призвело до виникнення в Афін, як
військового лідера, права насильно вимагати виплату внеску. Розмір його теж мав
тенденцію до періодичного збільшення. В 415 р. до н.е. він був замінений
введенням п’ятивідсоткового мита з усього експорту учасників союзу [31, с. 71–72]. Це і стало, на нашу
думку, найрозвиненішою формою співробітництва античних міст-полісів з питань
оподаткування, оскільки передбачало узгоджене запровадження єдиного мита як
виду податкових платежів на території всіх учасників союзу на визначених
умовах.
Наступник
Стародавньої Греції в частині лідерства у тогочасному світі – Стародавній Рим –
успадкував і деякі форми міжнародно-правового співробітництва держав у сфері
оподаткування, відомі античним містам-полісам, дещо видозмінивши їх. Зокрема,
за постановою Сенату право hospitium publicum
могло бути надане окремим іноземцям, що, в тому числі, передбачало рівність з
громадянами Риму в обов’язку сплати податків та нагадує ізополітію в античних
містах. Примітно, що надання такого права могло ставати предметом договору з
іноземними містами в інших державах, за яким здійснювався взаємний обмін
комплексом прав і обов’язків громадян, за винятком права голосу під час
прийняття рішень органами влади та права займати державні посади в таких
органах.
Після падіння Західної
Римської імперії в 476 р. розвиток міждержавного співробітництва, в тому числі і з
фіскальних питань, значно уповільнився, що було викликано, на думку
Л. Оппенгейма, низьким рівнем цивілізованості варварських племен, які
потребували значного часового проміжку для перейняття передового, як на той
час, досвіду римлян [9, с. 91]. Така ситуація зберігалась аж до VIII ст., яким датується поява утворень,
побудованих у формі окремих монархій (в першу чергу, виникнення Франкської
імперії, очолюваної Карлом Великим). З самого початку вони були значно
ослаблені феодальним ладом, в якому принцип територіальної влади слугував
перешкодою встановленню дієвої центральної влади. В цілому, на думку
Буткевича В.Г. і Задорожнього О.В., “раннє і пізнє середньовіччя
характеризується постійною боротьбою за утворення “національних держав” і
визнання в міжнародному праві їх суверенної рівності (цей процес стабілізувався
наприкінці 1300 р.)” [[33], с. 80], тому і розвиток
міжнародно-правового співробітництва з питань оподаткування відбувався
надзвичайно повільно. Крім того, “особливістю податків цього періоду є їх
непостійність. Були відсутні усталені податки, а діючі доволі часто набували
надзвичайний характер, задовольняючи певну конкретну, що виникла в даний
момент, потребу володаря” [30, с. 101]. Це слугувало
додатковою перешкодою для розвитку фіскального співробітництва тогочасних
держав.
Відсутність
сильної централізованої влади та єдиних принципів оподаткування в межах окремих
держав призвела до податкового свавілля феодалів, які розглядали територію
свого наділу як власність. Це не могло не відобразитись на такому важливому
сегменті економіки в період Середньовіччя як річкова торгівля. Яскравим
прикладом справедливості цього твердження може слугувати імперія Карла
Великого. В епоху правління Каролінгів і Меровінгів вся земля, а відповідно, і
ріки розглядались як власність короля. Прохід через неї іноземців обкладався
митом, і королі намагались стримувати самоуправство окремих феодалів (едикт
Хлотара II 615 р., капітулярій Піпіна
Короткого 775 р., капітулярії Карла Великого – 779, 803, 805 років) [2, с. 57]. Але з розпадом цієї
держави, число мит і зборів з торгівців невпинно росло як на річках, так і на
суходолі, оскільки кожен феодал намагався поповнити свою скарбницю за рахунок
запровадження нових видів фіскальних платежів.
Ці платежі, на
думку Баскіна Ю.Я. і Фельдмана Д.І., можна розділити на три основні
групи [2, с. 57]:
1)
ті, що
стягувались за право проїзду чи проходу (транзитні мита) – Штадтське і
Гамбурзьке мито на р. Ельба;
2)
охоронні
– особливо на нижній течії річок Рейн, Майн і Шельда;
3)
перевантажувальні
– в містах Кьольн, Страсбург та ін.
В XIII–XIV ст. місцеві феодали та міська
влада створили надзвичайно високий рівень податкового навантаження на торгівців.
Так, на Рейні до кінця XII ст. існувало 19 видів мит, в XIII ст. – 44, а в XIV ст. – 62. На Майні між Бамбергом і Франкфуртом в той
період було запроваджено 33 різноманітні мита, на Везері – 19, Ельбі – 35,
Дунаї – 77 [2, с. 57–58]. Варто зазначити, що “…
купці ніяк не могли захиститись від дорожніх мит, які на Рейні … були настільки
великі і обтяжливі, що заслужили назву “furiosa Teutonicorum insania” (“тевтонське безумство”)” [[34],
с. 323]. Така кількість мит призводила до того, що вони складали половину і
більше вартості вантажу.
Зрозуміло, що
зазначені обставини не сприяли пожвавленню торгових відносин. Тому вже в ті
часи у договірній практиці держав фіксуються спроби обмеження фіскального
свавілля, зокрема в Італії в кінці XII–XIII ст.
Так, в договорі між Феррарою, Ломбардською лігою і Венецією 1171 р.
встановлювалось, що річка По відкрита для безпечного і вільного плавання,
причому такі ж договори на протязі наступних 50 років були укладені з такими
містами як Мантуя, Болонья та ін. Однак у XIII ст. цей режим припинив своє
існування. Баскін Ю.Я. і Фельдман Д.І., поряд з наведеним прикладом,
зазначають і те, що такий договір був не єдиним виключенням з загальної
практики середньовічних держав, оскільки такі спроби здійснювались і в інших
місцях, де найчастіше ініціаторами їх укладення ставали союзи міст. В 1254 р.
союз міст Майнц, Вормс, Страсбург і Базель, який в середині XIII ст. нараховував близько 70 членів,
прийняв постанову, в якій зазначалось: “1. Оскільки біди в землях (німецьких) і
дорожні напасті вже здавна призвели до розорення наших людей і призвели до
занепаду добрих і поважних людей … то варто в попередження подібних бур і
напастей пошукати, як би нам … повернути до мирного стану хоча б наші межі і
округи” [2, с. 58]. У відповідь на цей
заклик архієпископи Майнца, Кьольну і Триру разом з цілим рядом інших феодалів
обіцяли зменшити тяжкі побори як на суші, та і на берегах річок. Було створено
навіть спеціальну флотилію для захисту інтересів міст-учасників союзу, однак
останній був розгромлений у XIV ст. Варто зауважити, що на Русі не існувало такого засилля
річкових і взагалі транзитних мит. Підтвердженням цього є договір Смоленська з
Ригою і Готським берегом 1229 р., де передбачалась взаємна відмова сторін
від стягнення проїзного мита та встановлювалась свобода річкового судноплавства
[2, с. 72].
Італійські міста
також практикували укладення договорів з метою встановлення більш сприятливого
режиму оподаткування для взаємної торгівлі. Так, відомі договори Флоренції з
Люккою 1184 р. (зобов’язання не встановлювати чи не збільшувати взаємних
податків, окрім тих, що вже визначені договірними сторонами); з Фенцою
1204 р. (зменшення податків на користь Флоренції); з Болоньєю 1220 р.
(зменшення податків); з Сієнною 1176 р. та 1245 р. (податки
фіксувалися шляхом арбітражу та передбачали податкові вилучення для
подорожуючих торговців). Надзвичайно цікавим, на думку Буткевич О.В., є
договір Болоньї та Ферари 1193 р., що став одним з перших прикладів
встановлення договірним шляхом тарифних податків. За умовами цього договору у
1194 р. у Ферарі було створено спільну комісію з вирішення спорів стосовно
торговельних податків [[35], с. 295].
Як бачимо, і в
часи Середньовіччя інтереси торгівлі були визначальним чинником у становленні
міждержавного співробітництва з фіскальних питань, що, однак, ускладнювалось в
останньому з названих періодів відсутністю централізованої влади, єдиних
принципів оподаткування та автономією феодалів у фіскальних питаннях.
Схожі тенденції
розвитку співробітництва з фіскальних питань були властиві і Київській Русі, у
торгових зв’язках якої можна виділити три основні напрями:
1)
Західний
– торгівля з народами західних країн, скандинавськими державами, угорцями,
німцями, італійцями, французами, іспанцями;
2)
Південний
– з Кримом, Візантією, південними слов’янами;
3)
Східний –
з Волзькою Болгарією, Хазарією, Середньою Азією, Закавказзям, Близьким Сходом,
арабськими країнами [19, с. 6–7].
Ведення активної
торгівлі з іншими країнами зумовлювало і постійну увагу князівської влади до її
потреб. Свідченням цього є один із перших відомих історії договорів Київської
Русі – договір 907 р. між Київською Руссю і Візантією, де стосовно
купців-русичів зазначалось: “… нехай торгують скільки їм потрібно, не сплачуючи
ніяких торгових мит” [[36], с. 65]. Звичайно, що
названий договір був в першу чергу мирним договором, однак його текст, де серед
іншого визначались умови здійснення торгівлі русичами на території Візантії,
свідчить про значний успіх Київської Русі, оскільки в IX ст. східноєвропейські торгівці
справно виплачували десятину усім правителям, у володіннях яких вони торгували
[[37],
с. 281]. Схожі умови безмитної вільної торгівлі отримали купці з Київської
Русі в Булгарії, надавши взамін її купцям аналогічне право на т.зв. Муромському
шляху по місцях, розташованих на річках Ока і Волга. Згадку про цю подію
знаходимо в одному з літописних джерел, датованих 1006 р. [19, с. 61–62].
Ще одним
підтвердженням зародження фіскального співробітництва Київської Русі з іншими
державами стає Раффельштеттенський митний статут часів короля Карльомана (880
р.) або Людовіка Німецького (876 р.), в якому зазначалось: “Що стосується
слов’ян, які приходять з Ругоз або Богемів заради торгівлі, то вони можуть
торгувати скрізь на дунайських берегах, а також в Ретелі і Ридмарху, але
зобов’язані заплатити мито”. Далі визначається розмір мита в залежності від
товару [19, с. 72]. В. Чорний, посилаючись на
літописні джерела, стверджує, що “… аналогічні Раффельштеттенівські митні
грамоти, які іменувались митними статутами, були складені в 903 і 904 роках, де
головними діючими особами знову виступали слов’яни з Київської Русі” [19, с. 74]. Тут варто відмітити, що
право торгувати в Київській Русі, імовірно, могла надавати лише держава, а,
отже, дані документи, де закріплюються основні принципи торгівлі і правового
статусу купців, свідчать про визнання її як рівноправного партнера та поступове
налагодження міждержавного податкового співробітництва між київськими князями
та правителями інших держав.
Також у часи
Середньовіччя досить активно використовується і практика одностороннього
надання торгових привілеїв, в тому числі і податкового характеру. Прикладом
таких дій може слугувати надання торгових привілеїв венеціанцям в Візантії у
1148 р.: “Надається їм також право торгувати у всіх частинах Романії усіма
товарами … що знаходяться під владою нашої добропорядної милості, без сплати за
власну торгівлю будь-яких торгових мит чи інших казенних зборів … У всіх місцях
торгівлі дається їм нашою царською особою пільга, що полягає в тому, що вони
звільняються від усіляких поборів … Дозволяється їм торгівля усілякими речами і
товарами, а також перекуп усього, що їм потрібно, без сплати будь-яких зборів”
[[38], с. 641]. Схожі пільги
отримали і жителі м. Монемвасії за хрисовулом імператора Андроніка ІІ
Палеолога у 1317 р. [38, с. 642–644]. За грамотою господаря
Валахії Мірчі Старого надавалась свобода торгівлі польським і литовським купцям
(1390 р.) [38, с. 726].
Початком нового
етапу розвитку як науки міжнародного права загалом, так і міжнародно-правового
співробітництва держав з питань оподаткування зокрема стало XVII ст. Основних підстав для такого
твердження можна виділити дві. По-перше, це відокремлення Г. Гроцієм
міжнародного права в окрему систему права, вчення якого “… було орієнтовано на
формування нового типу світового співтовариства, заснованого на
раціонально-правових принципах рівності, співробітництва і взаємності у
відносинах між усіма людьми, народами і державами …” [[39],
с. 244]. По-друге, розробка та поширення концепції суверенітету, основним
поборником якої став Ж. Боден, з часів якого “державний суверенітет – це політико-правова
якість (ознака) держави, яка виражає верховенство і незалежність державної
влади” [[40], с. 46].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36
|