Саме ідея суверенітету як невід’ємного атрибуту держави в подальшому уможливила утвердження рівноправного міжнародно-правового співробітництва, слугуючи його теоретичним обґрунтуванням. Останнє в формі ідеї міжнародного спілкування, на думку М. Таубе, спричинює принципову відмінність від держав Стародавнього Світу: “Ідеалом стародавньої держави є не спілкування з собі подібними і рівними державами, а панування над ними, всесвітня монархія; а де всесвітня монархія, там не може бути і міжнародного права” [8, с. 17]. Примітно, що особливості прояву суверенітету держави у сфері податкових відносин привертали увагу ще Ж. Бодена, який, надаючи перелік основних суверенних прав, включав до їх складу право стягнення податків і мит [[41], с. 76].

Поступальний розвиток промисловості і утвердження буржуазії в суспільстві, що мали місце в цей час, вплинули і на розвиток зовнішньоекономічних зв’язків та спричинили виникнення і розвиток нових організаційно-правових заcобів, покликаних сприяти інтенсифікації економічного співробітництва між учасниками ринку на міжнародному рівні та полегшити ведення міжнародної торгівлі. Зокрема, одним із них стала клаузула про націю найбільшого сприяння, яка почала застосовуватись ще в часи Середньовіччя і з тих пір активно використовувалась у міждержавній практиці під час укладення торговельних договорів. Вона в значній мірі стосувалась і сфери фіскальних відносин, оскільки визначала податковий режим іноземців під час здійснення ними торгових операцій в інших країнах. Так, в Торговому трактаті між Російською імперією і Оттоманською портою 1783 р. у ст. 20 вказувалось, що: “… Порта зобов’язалась … присвоїти російським підданим в торгівлі їх здійснюваній ними в областях її, ті ж самі вигоди, якими в областях її користуються французи і англійці як дружні і найбільш фаворизовані нею нації, і внаслідок цього не вимагати з них інших мит, крім тих, які платять ці дві нації” [[42], с. 130]. Примітно, що в цій же статті вказувалось і на взаємність надання режиму найбільшого сприяння: “Взаємно ж і піддані Порти, які в області російські товари привозити стануть, будуть платити те ж саме мито, яке платять дружні з Росією найбільш фаворизовані нею нації, відповідно з оприлюдненими в ній тарифами” [42, с. 131]. Це має особливе значення у зв’язку з тим, що в практиці західних країн найбільш широко використовувалась обумовлена клаузула, яка, наприклад, була присутня практично у всіх торгових договорах, укладених США до 1923 р. [[43], с. 31].

Іноді торгові домовленості передбачали і надання режиму безмитної торгівлі, про що свідчить Трактат, укладений в Решті між Російською імперією і Персією 21 січня 1732 р. [42, с. 197]. Потрібно відмітити, що найчастіше така умова передбачалась у договорах з менш розвиненими в економічному плані країнами, що дозволяло забезпечити домінування розвинених країн на ринках останніх. Поступово утвердився такий же режим і для ведення прикордонної торгівлі, який зберіг своє значення донині. Так, у Правилах сухопутної торгівлі, прийнятих в Пекіні між Російською імперією і Китаєм 20 лютого 1862 р., зазначалось: “По кордону обох держав, на відстані 100 китайських лі, і в той і в інший бік, здійснюється безмитна торгівля” [42, с. 270].

Розвиток економіки в Новий час змусив тодішні країни поступово відмовитись і від обтяжливих мит і зборів з судноплавства на міжнародних сполученнях. Саме в цей час були відмінені і застарілі перевантажувальні, портові та деякі інші види річкових мит і зборів (наприклад, за ст. 1 Трактату про відміну Штадтських мит від 10(22) червня 1861 р.) [[44], с. 215]. Відмітимо, що існували також приклади обмеження фіскальних претензій прибережних країн навіть на морські протоки. Так, за ст. 1 Трактату про відміну мит, стягуваних при проході суден і вантажів через протоки Зунду і обох Бельтів 1857 р. король Данії зобов’язувався: “… не стягувати ніяких митних, ластових, маякових, бакенних чи інших яких би то не було зборів з корпусу чи з вантажу суден, які на шляху з Німецького моря до Балтійського чи навпаки будуть пропливати через Бельти або Зунд, без різниці чи будуть вони лише проходити через Датські води чи ж якими-небудь відносними до мореплавства обставинами чи торговими операціями будуть змушені кинути в них якір чи залишатись на певний час …” [44, с. 203]. Саме ці договори, поряд з договорами про надання адміністративної допомоги і обміну податковою інформацією (договори між Бельгією і Францією від 12 серпня 1843 р., Бельгією та Нідерландами від 24 травня 1845 р., Бельгією і Люксембургом від 11 жовтня 1845 р.) стали першими міжнародними податковими угодами у власному сенсі цього слова. До їх числа відносяться також Угода між Прусією і Саксонією про прямі податки 1869 р. та Договір між Австро-Угорщиною і Прусією про усунення подвійного оподаткування 1899 р. [13, с. 9]. Як бачимо, саме в зазначених договорах питання оподаткування набувають провідного значення, на відміну від практики міждержавного співробітництва попередніх століть, в договорах яких питання оподаткування доповнювали предмети їх правового регулювання.

Надзвичайно цікавим був податковий режим, створений для судноплавства по р. Нігер, а також торгівлі в межах її басейну, згідно Заключного акту Берлінської африканської конференції (Акт судноплавства по р. Нігер) від 23 лютого 1885 р. В ст. 3 цього документу вказувалось: “Товари будь-якого походження, привезені в ці території, під яким би то не було прапором, морським, річковим чи сухим шляхом, не повинні платити ніяких інших зборів, крім тих, які можуть бути стягувані в якості справедливого відшкодування за здійснені на користь торгівлі витрати, і яким в цьому їх вигляді повинні підлягати рівномірно як туземні піддані, так і іноземці будь-якої національності” [[45], с. 357–358]. Особливу увагу варто звернути на Міжнародну комісію судноплавства по р. Конго, яка мала повноваження на встановлення розміру лоцманського тарифу, як і інших зборів та мит, передбачених у 2 і 3 параграфі ст. 14 того ж Заключного акту Берлінської африканської конференції (Акт судноплавства по р. Конго), а також витрачання отриманих від них надходжень. Ще раніше дещо схожий режим для судноплавства по р. Дунай пропонувалось створити згідно з статтями 19–20 Парижського трактату від 18(30) березня 1856 р. Це дає підстави говорити про перехід на якісно новий рівень міжнародно-правового співробітництва з окремих митних питань, оскільки передбачалось створення міжнародних органів (в даному випадку – річкових комісій), які наділялись певними фіскальними повноваженнями і повинні були діяти незалежно в інтересах не окремих держав, а всієї тогочасної світової спільноти.

Узагальнюючи досвід регулювання питань судноплавства, Інститут міжнародного права на своєму засіданні у м. Гейдельберг у 1887 р. прийняв проект Міжнародного акту про судноплавство на річках, де в статтях 5, 9–20 вирішувались питання, пов’язані з визначенням митного режиму на річках [12, с. 309–310]. Хоча цей документ так і не був розглянутий державами у той час, але він засвідчив поступове зростання ролі міжнародних неурядових організацій як кодифікаційних центрів. В процесі кодифікаційної роботи в тому чи іншому напрямі вони приділяли увагу і суміжним питанням оподаткування, про що свідчать норми вищезгаданого документу.

Інтенсивний розвиток міжнародних відносин у цей час потребував адекватного вирішення питань, пов’язаних з діяльністю поштових служб щодо доставки міжнародної кореспонденції, в тому числі з приводу стягнення поштових зборів. Це призвело до підписання Бернського договору про заснування Всесвітнього поштового союзу від 27 вересня 1874 р., в якому окремо визначались розміри поштових зборів в залежності від виду поштової кореспонденції і держави, з якої вона походить, а також вирішувались питання стягнення відповідних зборів і розподілу отриманих надходжень. Наприклад, у ст. 3 зазначалось, що всезагальна такса для одного франкованого листа становить 25 сантимів (але не більше 32 і не менше 20 в залежності від конкретної країни) [44, с. 273].

У ХІХ ст. почали з’являтись і перші праобрази сучасних інтеграційних об’єднань, які обґрунтовано можуть бути названі найбільш розвиненою інституційною формою податкового співробітництва в тогочасних міжнародно-правових реаліях. Серед митних союзів, які виникли у той час або ж договори щодо створення яких були підписані (митні союзи Сербії і Болгарії (договір щодо його створення так і не був ратифікований), Австрії і Ліхтенштейну, Франції і Монако), найбільш великим за кількістю держав-учасниць і впливовим з точки зору економічного ефекту став Німецький митний союз, початок створенню якого було закладено підписанням відповідної конвенції між Прусією і Гессен-Дармштадтом 14 лютого 1828 р. Шляхом укладення аналогічних угод з іншими німецькими державами (з 1815 р. їх існувало 38) було досягнуто того, що до середини 50-х років це об’єднання стало охоплювати майже всю Німеччину, за виключенням Австрії і деяких дрібних країн на півночі [15, с. 564–567]. Основною метою його було “… паралізувати роз’єднуюче значення територіальних кордонів і об’єднати договірні народи в єдине економічне спілкування” [15, с. 569].

Цей союз мав власну систему органів, яка з кінця 60-х років мала наступний вигляд:

1)  Митний парламент – нормотворчий орган, який об’єднував представників усіх країн-учасниць, які виступали в особистій якості, а не як представники своєї країни. Рішення приймалось абсолютною більшістю голосів;

2)  Союзна рада – складалась з представників окремих держав, що обирались на основі принципу пропорційного, а не рівного (як у митному парламенті) представництва. Рішення приймалось простою більшістю голосів. Збиралась щорічно. В структурі ради діяли також три постійних комітети: з митних справ, з торгівлі і судноплавства, з ведення рахунків.

Особливу увагу привертає те, що на рівень союзного відання повністю передавались нормотворчі повноваження в сфері встановлення, стягнення і нагляду за стягненням мита, причому державам-учасницям “… не належало право санкції законів” [15, с. 573]. Іншими словами, створювався масив норм союзного об’єднання, які володіли прямою дією при вирішенні митних питань і які не належали до національних правових систем держав-учасниць.

Якісною відмінністю від тогочасних адміністративних комісій було і те, що митний союз з боку інших країн розглядався як єдине ціле, коли він вступав у договірні відносини з іноземними державами.

Поряд з подібними митними союзами, почали з’являтись і міжнародні органи, які відповідно до потреб міжнародної торгівлі виконували інформаційні функції щодо діючих митних режимів і митних тарифів у окремих країнах. Наприклад, у 1890 р. в м. Брюссель було створено Міжнародний союз митних тарифів, основним завданням якого було інформування ділових кіл щодо митної політики окремих країн, а також надання можливості торгівцям різних країн здійснювати їх діяльність з урахуванням тих митних перепон, які вони можуть зустріти в тих чи інших країнах [5, с. 369]. Схожий орган було створено в тому ж році рішенням Першої пан-американської конференції в регіональному масштабі для збирання і публікації торгових відомостей – Торгове бюро американських республік [15, с. 688].

Маємо також зауважити, що у ХІХ ст. досить поширеною була практика грубого втручання економічно розвинених країн у внутрішні справи більш слабких країн-партнерів, що відповідало нормам тогочасного міжнародного права, яке не забороняло використання сили, в т.ч. і економічної. Найчастіше такі втручання стосувались саме фінансової сфери, в т.ч. і податкової. Так, після того як у 1868 р. Туніс припинив виплату відсотків за зовнішніми позиками, Франція, Англія і Італія примусили місцеву владу прийняти закон від 5 липня 1869 р., яким передбачалось створення фінансової комісії, яка об’єднувала представників трьох названих країн та Тунісу, забезпечуючи домінування перших під час прийняття будь-якого рішення з фінансових питань, яке набувало обов’язкової сили для місцевої влади. Вона повинна була провести зведення рахунків за зовнішніми і внутрішніми позиками та скласти список потенційно можливих доходів (в першу чергу від податкових надходжень), кошти яких могли б бути спрямовані на погашення боргу. Пізніше було створено спеціальну адміністративну раду, яка здійснювала управління стягненням податків, нагляд за платниками податків, зберігала отримані кошти і розпоряджалась ними для цілей погашення боргу [15, с. 269–275]. Схожі механізми міжнародного фінансового контролю з боку країн-кредиторів існували у др. пол. ХІХ ст. в Греції, Єгипті, Китаї, Марокко, Сербії, Туреччині.

Фіскальний імунітет дипломатичного персоналу, окремі елементи якого почали використовуватись ще у міжнародно-правовій практиці країн Стародавнього світу, в Новий час набуває остаточного утвердження у формі міжнародно-правового звичаю. Так, П. Казанський, розглядаючи питання обсягу особистих імунітетів дипломатичних представників, зазначав: “Посланець звільняється від всілякого роду стягнень, що мають особистий характер, а також від прибуткових, майнових і на нерухомість” [5, с. 210].

В роки Першої світової війни співробітництву держав у сфері оподаткування з відомих причин значної уваги не приділялось. Проте вже з початку 20-х років міжнародна спільнота знову звертається до проблем співробітництва держав у сфері оподаткування. Ці питання підіймались на Брюссельській мирній конференції 1920 р., а також на засіданні такої міжнародної неурядової організації як Міжнародна торгова палата у тому ж 1920 р. Поступово керівну роль щодо створення системи правового регулювання міжнародних податкових відносин перебрала на себе Ліга Націй.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36